Мъскы

Mar. 30th, 2016 05:53 pm
iskra75: (Default)
Хто хоче москалів потролити? ;)

Преамбула.
В нас у мові дуже багато запозичень з інших мов — це латинізми, ґерманізми, романізми, полонізми, русизми тощо. Воно й не дивно з огляду на довгі віки підлеглого різним сусідам становища нашої землі та значного економічного і культурного відставання од лідерів. Наших, вже суто українізмів, у мовах сусідів значно менше. Зокрема в російській мові. Ну, там, "Оксана, делянка, повстанец, одержать". Мало, коротше. Але!
Дозволю собі припустити ще одне цікаве запозичення росіянами одного цікавого українізму. Щоправда, одразу попереджаю, шо це лиш гіпотеза, але доволі обґрунтована, як на мене. Судіть самі.

Амбула.
Староруські слова мінялися з часом в наших мовах по-різному. Так, праслов'янське "мъркы" у росіян перетворилося на "морковь", а у нас на "морква"; старослов'янське "црькы" в них стало "церковь", а у нас "церква"; праслов'янське "бры" в них тепер "бровь", а у нас "брова"; староруське "свекры" стало великороським "свекровь", а в нас би по аналогії мусило стати як хорвацьке "свекрва", але через неблагозвучність перетворилося на "свекруха"...
...список аналогій можна продовжувати. Але нас цікавить лише одна. Староруське "мъзкы, мъскы" (болото, дряговиння, трясовина, гнилина) повинне було , по наведених вище законах, стати великоруським "Московь". І, певно, так воно й було до певного часу, бо по писемних джерелах зустрічається "градъ Московъ", а західноєвропейські назви напряму нам це підтверджують: Moscow, Moskau, Moscou... Але чомусь прижився і на віки залишився саме українізм МосКВА.

Висновки робіть самі.
До речі, білоруський Менск теж став у них українським Мінськом. Добряче, схоже, попрацював австрійський ґенштаб! :)
iskra75: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] algalagan at О лингвистическом(грубо и некрасиво)
Скажу сразу - будет грубо и некрасиво. У меня нервы сдали после всей этой грубой и некрасивой истории с Крымом
Далее про знание языков и уровень развития индивидуума. )

.
iskra75: (Default)
Дякую [livejournal.com profile] pan_kotsky отут: Небілінгв


https://soundcloud.com/hromadske-radio/08-02-14-1

Родному языку моих друзей
Не повезло: он выведен из моды
И сдан в этнографический музей,
Куда не всякий и не часто ходит.

Как это просто: дедовский рушник
Забрать стеклом и, вывесив на стену,
Гостей к витрине подвести на миг,
И забывать дорогу постепенно.

Язык друзей, средь прочих языков
Не лучший и не худший, просто - равный,
В загоне из отживших ярлыков
Кого пугаешь силой своенравной?

Тебя калечат, будто бы шутя;
Ты - жертва под секирой бюрократа.
Но тихо и естественно дитя
Мне утром шепчет: “Хочу спати, тату”.

Как ей легко дается этот звук,
Как озорно прищурены глазенки.
Язык моих друзей, мой добрый друг,
Теперь ты - радость моего ребенка.

И что б ни говорили о моей
“Великой и могучей” русской речи,
Не стать ей ни богаче, ни честней,
Пока друзей не выпрямлены плечи.

Мы, люди, изменяемся, как реки,
Покуда нас не сковывают льдины.
И, дочери своей целуя веки,
Я говорю: “Вже годі спать, дитино”.

Мне этот стих нравится, хотя есть в нем и штамп, и наивные рифмы, и можно отыскать параллель со знаменитым стихом Леонида Киселева «Я позабуду все обиды…» Мне кажется, что у прочитанного в начале этого разговора стиха поучительная история. Например, история изменения его названия.

Стих был опубликован под названием «Моей дочери, у которой два родных языка». А теперь он называется просто «1988» - по году, когда автор его написал. В тот день автор узнал о погромах в Сумгаите. Как-то сразу автор понял, что это были не хулиганские действия, как пыталась представить официальная пропаганда, а страшные последствия советской политики разобщения людей разных национальностей.

И вот тогда автор стиха сел в кресло и, как говорится, «на колене» написал этот стих. И впервые в жизни решил, что написанный им стих стоит публикации. Автор пошел к знакомому – украинскому поэту Игорю Рымаруку, в будущем – лауреату самой престижной в Украине Шевченковской премии. Игорь Рымарук сказал, что публиковать нужно, переписал одну строку и позвонил Виталию Жежере, в то время – заведующему отделом культуры киевской комсомольской газеты «Молода гвардія». И вскоре стих появился на последней странице этой газеты.

С тех пор автор опубликовал еще только один стих – уже на украинском языке. А потом посчитал свою миссию в поэзии выполненной и прекратил писать стихи.

Прошло восемь лет, автор сменил работу, попал в редакцию, где почти все были моложе его, да еще и работали до того вместе, приходилось непросто – и вот однажды подходит к автору молодой репортер и спрашивает «А это не ты автор стиха о девочке, у которой два родных языка?» Автор признался, а молодой репортер рассказал, как с этим стихом выступал на разных конкурсах и фестивалях чтения поэзии.

«Вот здорово,» - сказал автор. И признался, что у стиха уже другое название: просто «1988». Потому что у его дочери на самом деле родной язык один – украинский. Так же, как у автора родной язык один – русский.

Но с дочерью автор всю жизнь говорил и говорит на украинском языке. А с родителями всю жизнь говорил на русском языке. И с друзьями, которые еще со школьных лет, говорит на русском. А вот с друзьями, которые с университетских лет – на украинском. А теперь говорит на украинском с внуками. И так же, как когда-то радовался слову «тату», произнесенному дочерью (а по-украински оно означает «папа» в звательном падеже), автор радуется, когда внуки обращаются к нему словом «діду» (а оно по-украински означает «дед» в звательном падеже).

Родители решают за детей – какой язык сделать для детей родным. Повзрослев, дети решают – какой язык выбрать для разговора с самыми важными для них людьми, со всей страной.

На Украине знали как разговаривать друг с другом в восьмидесятых и девяностых. И выстояли. Знаю, что и сегодня, уже в Украине мы знаем, как разговаривать друг с другом, чтобы понимать друг друга – и выстоять вместе.

Даже сейчас, когда из многого украинского делают опудало. Даже сейчас, когда из многого русского делают пугало. Мы не будем экспонатами в камере страха. Автор стиха, с которого начинался этот разговор, я – Андрей Куликов. Слухайте. Думайте.

+ + +

Jan. 27th, 2014 10:06 am
iskra75: (прапор)
Originally posted by [livejournal.com profile] kladbische at + + +
Когда рискуешь каждую минуту
Згубити розум и сойти с ума,
Нас називають «банда майданутих»,
«Бендеровцы», «фашисты» и «чума».
Но может быть… Не хочешь ли узнать-ка,
(уверен, ты не знал, что это так),
Що «вуйко» означає «рідний дядько».
А мамы брат – тебе он разве враг?
Подумай, що заховане у слові!
Тогда добра настанет перевес.
Галичина – земля краси й любові,
А вовсе не «дивизия SS».
Шахтер – герой труда и работяга,
А не «донецьке бидло із совка».
И подвиг есть – і також є звитяга.
Тримай-но руку! – Вот моя рука!
Им нас не разделить. Не розлучити,
Бо ми брати. Мы братья навсегда,
Нам рядом жить – нам поруч вічно жити!

Я знаю – час настане, и тогда
В краю родном, у рідному у краю,
Перетнемо ту прокляту межу.

Героям слава! – не перекладаю.
Героям – слава. Не перевожу.
iskra75: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] ibigdan at Чужие уши: что говорят иностранцы об украинском языке

Непривычное звучание иностранного языка может интриговать, ставить в тупик или даже вызывать культурный шок. У нас любят повторять, что украинская речь на втором месте по мелодичности после итальянской. Но что на самом деле думают иностранцы про наш язык — родной для большинства, государственный для всех? Я провожу экскурсии по Киеву для иностранцев, так что мне не составило большого труда это выяснить: гости Украины с радостью поделились своими впечатлениями.


Португалия. Карлос, бухгалтер:


Украинская речь звучит на удивление мягко, притом, что в ней много шипящих звуков. Украинский похож на смесь испанского и португальского — такая же мягкость, как в испанском и шипение, как в португальском. Наверное, поэтому украинцы легко учат португальский.


США. Раян, финансист:


Для меня украинская речь звучит по-детски мягко и наивно. Когда слышу украинский, возвращаюсь в детство, когда я приезжал в гости к моим бабушке и дедушке: они у меня родом из Украины. Летом мы всей большой семей собирались на каникулах в пляжном доме в Нью-Джерси. Так что интуитивно я понимаю многие слова, ведь эта речь у меня в крови. Особенно же хорошо начинаю вспоминать навыки украинской речи после пары шотов.


Индия. Шанкар, программист:


Украинский звучит очень страстно и эмоционально. Ваши песни очень похожи на наши, но танцуем мы лучше. Очень приятный на слух язык.


читать дальше )

iskra75: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] gyglebooks at Полное собрание русских летописей
Колекція доступних на сьогодні в інтернет томів Повного зібрання руських літописів та інших видань літописів
http://www.ex.ua/view/17457203

гадаю це буде корисно усім, подальше поширення обов'язкове
iskra75: (Default)
Ориґінал тут: [livejournal.com profile] maksymus at Не здригнеться мова
 

Поява в Раді нового скликання ксенофобської партії «Свобода» ознаменувалася мовним скандалом. Один з новообраних депутатів щось бовкнув про якусь невідому акторку, назвавши її зневажливо «жидівкою». Ну, назвав і назвав, хіба мало було в нас хамів з мандатом? У країні з безправним, бідним і темним населенням, яке обирає раз за разом собі владу навмання і не здатне контролювати її зловживання ні в економічній, ні в культурній сферах, країні з малопомітними зародками горожанського суспільства і корумпованою системою управління, країні, де не посміхаються люди на вулицях, де мало хто вітається з сусідами і ще менше хто знає їхні імена і багато чого ще бракує при елементарній комунікації без найменшого проблеску надії на зміни, ксенофобія є неодмінною складовою самозахисту дрібної неосвіченої людини. Забитість і темнота завжди знаходить утіху в ненависті до інакшого, часто уявного і перебільшеного. Відрізняючись релігією, культурою, зовнішністю, вимовою, іноді соціальним становищем, єврейська меншина споконвіку була зручною мішенню для побутової ненависті. То чого ж дивуватися, що політики знову підіграють ксенофобським настроям, заганяючи країну ще глибше в безвихідь? Назвав і назвав...

Історія назв в українській мові )


Політика толерантності

Наш час дуже чутливий до проявів ксенофобії. Вскрито ксенофобські дискурси, расистський, сексистський, етнічної виключності, публічна мова ненависті стає помітною негайно, варто тільки взяти фальшиву ноту. Такими фальшивими виглядають сьогоднішні спроби стурбованих чистотою мови ідеалістів повернути необразливість зневажливій назві жиди. Щонайбільше, на що спроможні сучасні ксенофоби, це на новий мотив перекласти тези геніального Куліша, раз у раз збиваючись на національні обрáзи. Жиди, москалі, ляхи, хохли... Півтори сотні років тому вони виглядали наївно, сьогодні виглядають дико. Нині кожне висловлювання помножується на нескінченність новітньою технологією, настільки ж помножуючи потребу уникати конфліктів.
 



Од себе: додати нічого. Пан Максимус, як завжди, на висоті.
iskra75: (Default)
Красно дякую панові [livejournal.com profile] maksymus за оцей допис: Украінський правопис. Нове видання 2012 року
 
У будь-якої сучасної мови є два стовпи, завдяки яким її носії можуть сподіватися на те, що їхня мова не потрапить до вимираючих найближчим часом. Це кодифікація і статусність. Хоча і перше, і друге в українському випадку завжди під загрозою, «мовні заповіді» Огієнка читаються як абстрактні попередження, бо важливість єдиного писемного стандарту і його підтримки освіченими верствами для функціонування національної мови погано усвідомлюється, поки цей стандарт існує і підтримується хоч так, як нині. А викладено чинні норми в офіційному виданні:

Український правопис. Київ: Наукова думка, 2012:
http://izbornyk.org.ua/pravopys/pravopys2012.htm

Нове перевидання четвертої редакції (1993 р.) чинного українського правопису вийшло з незначними видавничими змінами.
 

Так! :)

Jun. 27th, 2012 12:23 pm
iskra75: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] rizne at мотиватор
Українська - це сексуально


українська - це сексуально!
iskra75: (Default)
ориґінал взято звідси: http://www.ukrhistory.narod.ru/texts/floria-4.htm , дякуючи шановному [livejournal.com profile] chestnut_ah


Борис Флоря

Кто такой «хохол»?

Термин этот, получивший широкое распространение в русском языке XVIII-XIX века и обозначавший «украинца» в своем первоначальном значении был, как известно, названием одной из черт внешнего вида человека. Хохол – это клок волос, оставлявшийся на бритой голове.

Такой «хохол» запомнился русским людям прежде всего как бросающаяся в глаза черта внешнего облика вражеского войска, вторгшегося в Россию в годы Смуты. Так, дьяк Иван Тимофеев писал в своем «Временнике», что М. В. Скопин-Шуйский начал в 1609 году свой освободительный поход, «хотя от бед изъяти матере град (Москву. — Б. Ф.), иже хохлом имущими на главах тогда бяше той обстоим». Так как во вражеском войске преобладали и командовали люди «чужой», латинской веры, то своеобразная внешность и иное религиозное исповедание стали соединяться между собой в сознании русских людей. Тот же дьяк Тимофеев в другом месте своего труда вспоминал «порабощение наше от главохохленые и слатынныя Литвы» 1. Еще более ясно связь между такой внешностью и католической верой проявилась в грамоте земских властей Ярославля в Казань (1611). Хваля патриарха Гермогена за стойкость в защите православной веры, составители грамоты писали: «Только б (патриарх. — Б. Ф.) такова досточюднова дела не учинил и за то было кому стояти? Не токмо веру попрати, хотя б на всех хохлы учинити, и за то б нихто слова не смел молвити» 2. Изменение внешности с появлением на голове «хохла» здесь недвусмысленно приравнивается к принятию «чужой» веры.

Такая острая реакция, несомненно, была связана с тем, что человек, подвергший себя такой процедуре, существенно изменял свою природную внешность (хохол на голове сочетался обычно с бритым подбородком). В процессе длительных контактов сложилась устойчивая оппозиция между меняющими свою природную внешность представителями латинского мира и представителями мира православного, стремящимися ее сохранить. Обратимся к конкретным примерам, исходящим от противоположных сторон. Так, молдавский летописец, рассказывая о заключении унии православной и католической церквей на Флорентийском Соборе, писал, что греки во Флоренции «прелщени бышя от латин и мнози от них приидошя с постриженами брадами» 3. Еще более выразительно свидетельство шведского хрониста XV века. В его рассказе о походе короля Магнуса против новгородцев читаем, что, победив врагов, правитель «велел обрить им бороды и окрестить их» 4. В обоих примерах изменение природной внешности (бритье бороды) ставится на одну доску с актом принятия католичества.

В Московской Руси в полной мере сохранялась традиционная для православного мира точка зрения. Веским свидетельством здесь могут служить слова Ивана IV, обращенные к папскому легату Антонию Поссевино: «Видим у тебя бороду подсечену, а бороды подсекать и подбривать не велено и не попу и мирским людем, а ты в римской вере поп, а бороду сечешь» 5. Пример этот интересен еще и тем, что подозрительный царь ищет во внешности пришельца из латинского мира отклонения от привычного внешнего вида.

Понятно, в таком историко-культурном контексте, что появившийся на русской территории человек с «хохлом» только и мог быть воспринят как человек «чужой» веры и «чужого» народа — поляк, католик.

Как характерная черта облика поляка «хохол» и выступает в русских свидетельствах 20-х — начала 30-х годов XVII века. В документе о приезде в Россию в 1626 году претендента на османский трон Александра Ахии читаем, что он «голову простриг и учинил хохол, как делают польские купцы». За это его порицали сопровождавшие приставы, разъясняя «царевичу», что «в Рос­сийском государстве поляков с хохлы в церковь не пускают» 6. А в 1631 году выехавший из Речи Посполитой казак Назар Сахнов, рассказывая о своей службе там у Салтыковых, сообщал: «А живут, де, те Салтыковы холосты и ходят по-польски с хохлами» 7.

Тогда же, в 1620-е годы, этот термин впервые используется для обозначения человека. В «ругательной» переписке воеводы одного из пограничных русских городов с «державцем» городка Серпейска (это 1621 год) читаем: «А православных крестьян называешь некрещеными и хамовыми детьми, и прямые некрещеные вы, поганые хохлы, сатанины угодники, хамовы внучата присканами (так в тексте. — Б. Ф.) своими хохлы бесовскими» 8. «Поганые хохлы» — это уже не детали внешности, а люди другой, чужой и враждебной веры, признаком чего и служат украшающие их «бесовские» хохлы.

Все это никак не относилось к «русским людям» в Речи Посполитой. Датируемое 1619 годом сообщение, что «в Дорогобуже, де, хотят литовские люди русским всяким людям на головах делать хохлы» 9, показывает, что в представлении москвичей они могли начать носить «хохлы» лишь под страхом принуждения со стороны «ляхов», и это воспринималось, по-видимому, как акт символического принятия «ляшской» веры — католичества. В действительности, как показывают сохранившиеся изображения казацких гетманов второй половины XVI века — Ивана Подковы и Гаврилы Голубка, уже в то время мода на выбритую голову с чубом и усы с бритым подбородком была достаточно распространена среди запорожских казаков, явно не усматривавших в таком изменении внешности какого-то особого идейного смысла. Да и упоминавшийся выше Александр Ахия, вероятно, научился носить «хохол» именно на Запорожье, откуда он и приехал в Москву.

Представление о том, что «хохол» — непременный признак католика-поляка, должно было оказаться несостоятельным при усилении контактов между Россией и Запорожьем. Это и произошло в годы Смоленской войны (1632—1634), когда на русскую территорию пришло запорожское войско во главе с гетманом Тимофеем Арандаренко. Рассказывая о действиях запорожцев, один из русских лазутчиков сообщал в апреле 1634 года: «А иных, де, они имали русских людей и хохлы им делали» 10. Не случайно, что именно вскоре после окончания этой войны в сообщениях властей пограничных русских городов появляется термин «хохлач» для обозначения украинских жителей Речи Посполитой. Два наиболее ранних документа — это отписки валуйского воеводы. В апреле 1636 года он сообщал, что в Валуйки приехали с Дона «литовские земли хохлачи», уроженцы украинского городка Ирклиева. В другом документе того же времени упоминается «хохлач есырь», попавшийся на дороге человеку, бежавшему из татарского плена 11. Очевидно, что в обоих случаях речь идет о простых украинцах. Вскоре, осенью 1644 года, в отписке донских атаманов в Москву термин «хохлачи» употреблялся уже как синоним такого широко известного названия запорожских казаков, как «черкасы»: «...на Дону есть воровство, татарове и черкасы с ними, хохлачи» 12.

Так как в многочисленных источниках того времени мы нигде не встречаем сомнений в правоверии запорожцев и они, напротив, выступают как главные защитники православия в Речи Посполитой, то в маленьком терминологическом изменении, которое нам удалось установить, можно отметить след идеологических перемен, характерных для быстро меняющегося русского общества XVII века. Необычная, не соответствующая русским традиционным нормам внешность продолжала использоваться сознанием как критерий различения, но человек с такой внешностью уже перестал безоговорочно оцениваться как приверженец чужой, латинской веры, а «хохол» на его голове уже не воспринимался как символ вероотступничества. Так получилось, что термин, изначально относившийся к человеку «чужого» мира и «чужой» веры, постепенно начал служить для обозначения внешне отличного, но, по существу, близкого и родственного народа.


Литература



1. Русская историческая библиотека (далее РИБ). Т. 13. СПб. 1891. Стлб. 438, 467.

2. Собрание государственных грамот и договоров. Ч. 2. М. 1819. № 241. С. 518.

3. Славяно-молдавские летописи ХV-ХVI вв. М. 1976. С. 63.

4. Рыдзевская Е. А. Древняя Русь и Скандинавия IX-XIV вв. М. 1978 С. 127.

5. Памятники дипломатических сношений древней России с державами иностранными. Т. 10. СПб. 1871.

6. Кулиш П. А. Материалы для истории воссоединения Руси. Т. 1. М. 1877. С. 234-235.

7. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. Т. 1. М. 1954. № 59. С. 102.

8. РГАДА. Ф. 79 (сношения России с Польшей). 1621 № 4.

9. Там же. Кн. 38. Л. 106.

10. Акты Московского государства. Т. 1. М. 1890. № 654.
iskra75: (Default)
Недавно у стрічці друзів пронеслася хвиля засудження одного москвича, який, звертаючись до української частини представників певного хобі, назвав нас хохлами.
Ґарантовано бажання образити не було. Це був жарт, який не на жарт таки образив багатьох. Автор посту визнав свою неправоту і одразу вибачився.
Я зараз не візьмуся виправдовувати його, доказувати його право нас так називати. Коли він не знав, що це може образити - значить, людина неуважна, але незнання закону не позбавляє відповідальності. Якщо знав і свідомо ризикнув - подавно неправий.
Я тут хотів би поговорити про сам термін (а заразом ще й про другий камінь спотикання - термін "малорос").
Це може видатися дивним, але я таки пишаюся, що я хохол-малорос, і не ображаюся на ці прізвиська, якщо вони не сказані з одверто провокативною метою чи незаперечним бажанням образити.
Поясню.
По-перше, я усвідомлюю іх етимолоґію, яка мене анітрохи не ображає. "Хохол" - то нащадок запорожців з їх оселедцями, потомок "козацького народу", який має свою власну унікальну культуру і національні риси. "Малорос" - людина з країни, "откуду пошла єсть зємля роуськая". Тобто самі терміни абсолютно не суть образливими самі по собі.
По-друге, ображатися на те, як тебе називають, особливо коли бажання образити нема - це дитинство та комплекс меншовартості. Насправді я не те, як ти мене назвав, а те, що я роблю, що я являю собою своїми вчинками. А так - хоч глечиком клич, лиш не сади у піч. Мене пробують зачепити фразою "Ви - таке миле мудило. І, звичайно, я не хотів вас образити :)" - на це я спитаю, чи однаково ми розуміємо термін, аби не було двозначностей. Зведіть термінолоґію до спільного знаменника - і третина подібних непорозумінь одпадуть самі собою.
Мені кажуть: "але ж, коли використовують ці терміни, то здебільшого вкладають у них неґативний смисл - хіба не так?".
Так. Тому ось моє по-третє. Українець - то звучить гордо, хохол - низько! А я солідаризуюся зі своїм народом, перебираю на себе частку відповідальності за нього не лише у позитивному сенсі, а й у тих речах, за які соромно.
Правдивий українець не може сумніватися у тому, що Хмельницький - то герой України, що Виговський був завзятим автономістом, що козаки були найкращими вояками свого часу із чеснотами рицарів круглого столу, що Батурин вирізали московські нелюди, що Шевченко то ум і совість народу, що Петлюра - великий вождь, що Бандера та Шухевич - батьки нації тощо.
Як хохол, я можу дозволити собі вважати Хмельницького підступним зрадливим тираном-п'яницею, який без татар не був ні на що спроможним; Виговського - московським шпигом і зрадником всіх і вся; що розбійників-козаків удесятеро меншою кількістю поляки, турки і росіяни чехвостили як горобців, а вони добивалися лиш реєстрових вольностей для одних себе, а не свободи для всього народу; що наливайківці вбивали, мучили й грабували Білорусь, а козаки Золотаренка вирізали Вільну незгірше за содат Меншикова; що Шевченко - не ліпший взірець для наслідування, хоч і великий поет; що Петлюра профукав все, що тільки міг, а західну Україну продав ляхам; що бандерівці вирізали мирне населення, прикриваючись гаслами про свободу України... Як хохол, я можу много чого собі дозволити.
Як малорос, я можу на демотиватор з назвами 12 місяців і питанням, хто більш руський - росіяни чи ми, навести купу руських слів, які росіяни зберегли в своїй мові, а ми замінили полонізмами; я можу нагадати, що в угоду відокремленню од москалів ми, ничтоже сумняшеся, зреклися власного імені - "русини"; що більшість нинішніх культурних здобутків - то тупа калька з російських відповідників тощо.
А як же гідність, питають мене.
От коли приводів називатися українцем у мене буде більше, ніж хохлом, тоді можна і про національну гідність згадати. Наразі - зарано.

ЗІ. я дуже поважаю великоросів, здатних назватися кацапом, євреїв, які можуть назватися жидом. Але сам, звісно, так їх не називатиму, аби не образити.
Але росіянин, який мав сміливість назватися кацапом, уже для мене кацапом не буде - він великорос, і це звучить гордо!
iskra75: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] qermit at Чемодановокзалля
Для здорового і притомного обговорення мовного питання, вкотре інспірованого нашою злочинною владою, бракує розуміння нібито очевидного факту, що повсякчас має місце вкрай занижена оцінка складності ситуації і спроба спростити вибір мови спілкування і творчості до елементарної лінгвістичної преференції чи пак прояву естетичної примхи або політичної впертості.

Проте, на превеликий жаль, хоч би сь був тричі ладен, але не будеш на негайну вимогу годен, крім лексичного апарату, знайти відповідники для величезної бази своїх накопичених комунікативних інструментів, включаючи звичні з дитинства каламбури, рими, жартики, побрехеньки, субкультурні меми, сталі вирази тощо. Гнобителі нездалих питомо російськомовних опанувателів української мови докоряють нехіттю перемкнутися на дуже споріднену - майже таку саму! - мову, не помічаючи при тому, що протирічать самі собі в тому, що в такий спосіб заперечують те, що наша мова не є похідним діалектом російської, в якій достатньо зробити лексичну автозаміну в Руті. Адекватно зрозуміти складність повного переходу на українську з російської можуть тільки ті, хто проходив цей шлях, трепетно нарощуючи в собі новий культурний шар, що виходить далеко за межі уроків мови та літератури.

Йдеться здебільшого про людей, що в царині своєї рідної мови завжди завдавали собі клопоту постійно підвищувати стандарти власного мовлення, - тих, хто вбачає в слові не тільки засіб передачі інформації, і тих, кому некомфортно висловлюватись без передачі найменших нюансів своєї думки. Такі люди, як правило, чесно отримують найвищі оцінки з української у школі та в університетах; грамотно заповнюють документи і бланки бухгалтерської звітності; їхні твори з літератури можуть навіть перемагати на районних і обласних олімпіадах. Але левова частка з них буде все одно невдоволена, почувши чи прочитавши себе в ситуаціях, що вимагають максимального філологічного хисту - у творчих поривах, в обстоюванні своєї позиції в складних інтелектуальних баталіях, ба навіть у промовлянні слів ніжності коханій людині.

Такі люди, маючи глибоко патріотичні мотиви, попри все частенько звертають з праведного шляху українізації через те, що несподівано для себе здибали на ньому грізний і наглий облом у вигляді тисячі недооцінених на низькому старті складнощів: браку часу на мовне самовдосконалення в обсягах, необхідних для швидкого та ефективного підняття рівня знань; неприємні кумедні ситуації і кпини у живому мовленні; і головне - відсутності не просто мовного середовища, а середовища не тільки заради мови. Остання проблема найважча до розв'язання, адже постає необхідність змінювати своє життя у багатьох супутніх аспектах, серед яких саме соціальний може збудувати мур нездоланних завад. Бо часом треба інтегруватись в нові колективи, дискурси, ідеології, орбіти, колони, лави, строї і страви.

Але зрозуміти означає шукати компроміси, дослухатися до чужої думки, коли так кортить одностайним рішенням проводу на мовних зборах рішуче скасувати, миттєво впровадити, і зачемодановокзалити по самісіньку кострому. Згадується вікопомний візит Аскольда Лозинського, який незбагненним робом знайшов десь у Києві (!!!) рідкісну російськомовну (!!!) об'яву і гнівно здер її з окупаційних дверей промосковського будинку. Про що й відзвітував у блозі на УП, і з чистим сумлінням людини, що виконала свою душдіаспорську місію, відбула у свою рідну екзилю.

Адекватність - ключовий чіт-код у вирішенні складних навколополітичних проблем. І ця не становить виключення. Але, як і всякі чіт-коди, вона вважається запростим шляхом як для такої складної гри, як у нас, і не підтримується суспільством. Бо ж мусимо сумлінно пройти всі рівні маразму, щоб у висліді здобути свою омріяну перемогу в тупій аркаді на застарілій платформі.
iskra75: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] joanerges at Мова – хоч ложкою їж…
Уривки розділу «Трохи про український характер» книги Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Український химерний роман з народних уст», виданого у 1958 (sic) році.


Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник... Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів. Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду, навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тоді Січ), і плив конем через пучину, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе. Мріючи в перлистім шумовинні — далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра. Read more... )
iskra75: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] reznichenko_d at Радикальная филология (к недавнему дню украинской письменности и языка)
Я – русскоязычный в быту, к тому же полукровка, с восточной Украины. Что не мешает мне поддерживать дружеские отношения с самыми махровыми бандеровцами, - теми самыми, которые «ненавидят всё русское», и готовы запрещать, ущемлять и лишать исконных прав. Почему они спокойно жмут мне руку и не порываются покрошить на борщ?

Потому что языковой вопрос в Украине – политическая позиция.

Я не отрицаю права страны на собственных героев, отвечаю тем же языком, на котором ко мне обращаются – такой малости за глаза хватает, чтобы снять все конфликты. Более того, у меня есть друзья, которые украинским не вполне владеют, и чтобы не выглядеть смешными, говорят на русском в самых «укрофашистских» компаниях - и ничего, представьте себе, никаких претензий. Достаточно просто не залупаться.

По сути, на водоразделе «в» или «на» стоит отношение к независимой Украине как факту. Если человек мямлит что-то типа «по правилам русского языка правильно писать на…», это означает, что у человека всего-навсего кишка тонка заявить прямо: Да, я против независимой Украины, «ненавижу и стремлюсь уничтожить» ©.

Недавно кофейня Старбакс решила завести свою страничку в Фейсбуке. Их маркетологи посчитали, что большинство украинских блоггеров ведут свои дневники на русском языке. Поэтому, рассудили они, аккаунт тоже должен быть русскоязычным. А чтобы вдруг не обидеть украиноязычных потенциальных покупателей, в стартовом посте написали что-то толерантное, вроде «мы уважаем этот язык, но, сами, мол, понимаете, рынок есть рынок…» Вай-вай, какую лопату говна пришлось сожрать Старбаксу от украинских блоггеров, прежде, чем они удалили запомоенный аккаунт.

Небольшая часть украиноязычных пользователей прогнула Старбакс потому что, как писал Троцкий, в революции не работает закон количества, тут всегда надо учитывать коэффициент действия. Язык в Украине – не маркетинговая шутка; здесь или «на», или «в». Это не та субстанция, которую можно мерить голой статистикой.

Депутат Вадим Колесниченко создал организацию «Русскоязычная Украина», и от имени «всех русскоязычных соотечественников» шурует кремлевскую политику. Пользуясь случаем, официально заявляю: Вадим Васильевич, гондон вы пупырчатый, я вам никакого права действовать от моего имени не давал. Как русскоязычный соотечественник говорю.

Как журналист я предпочитаю русский, в эпоху цифры он стал, по сути, глобальным инструментом. И у меня, представьте себе, никогда не было с этим проблем в Украине, здесь ДОСТАТОЧНО ПРОСТО ЗНАТЬ МОВУ, чтобы вообще не замечать языкового вопроса. Министр образования Дмитрий Табачник любит прикинуться дурачком и заявить благоглупость, например «человек, владеющий двумя языками, более конкурентоспособен, чем владеющий одним». Дмитрий Владимирович!.. А мы и не знали, ей-Богу!

Вы всего лишь ссыте говорить то, что думаете на самом деле, мы понимаем. Понимаем, Дмитрий Владимирович, не сомневайтесь. И все ваши исторические изыскания на тему "галичан и малороссов" понимаем. Украинский язык от русского отличается не сильнее, чем норвежский от шведского или португальский от испанского. Украина полна диалектами не больше, чем Италия, и расколота по языковому признаку не круче Бельгии. Сколько бы вы или другие избранные не долдонили про «южно-русский диалект», мы знаем настоящую цену вашей околонаучной пропаганде. Просто скажите: «В» или «НА»? 

И не надо думать, будто эти два предлога – чепуха, ради которой не стоит огород городить. Каждый из них подразумевает собственную модель будущего. В 17-м веке старообрядцы шли на смерть ради права креститься двумя пальцами, а не тремя, и водить крестные ходы посолонь, то есть в сторону движения солнца, а не навстречу. И делали они это не потому, что были наглухо запаянными фанатиками (вернее, не только поэтому), а потому что реформы патриарха Никона означали крушение старого мира, сближение лапотной Руси с Византийской традицией и начало тогдашней «евроинтеграции». Напоминает?

Кстати, искренне считаю, что русскоязычный бандеровец – самый здоровый тип украинского патриота. Среди этих ребят практически не встречаются убогие усатые персонажи в вышиванках, что растеряли последнюю адекватность в руховские 90-е. Квадратноголовые максималисты тоже редкость. Русскоязычный бандеровец не унаследовал свою позицию, а пришел к ней собственными умозаключениями, вопреки среде. И когда русскоязычный голосует за единый государственный, он знает, что это не просто НАДО, а почему надо. 

Карл Маркс писал: «Ни один общественный строй не сходит со сцены, не исчерпав все заложенные в нем возможности». То есть даже по Марксу восстанавливать СССР – всё равно что гальванизировать труп. Про Российскую Империю и говорить нечего, достаточно глянуть на лица персонажей из крестного хода по случаю недавнего «русского фарша» 4-го ноября. Им о Царстве Небесном бы подумать, дуракам посконным.

А независимая Украина? А независимой Украины еще не было. Какая она будет? Она будет такой, какой мы ее сделаем (не  Табачник же этим займется, э?). Перспективы новой страны расчищают мутный исторический горизонт до горной чистоты. Вот именно поэтому только «В», и не ебет.
iskra75: (Default)
От цікаво...
наше "морква" - російське "морковь"
наше "свекрова", що через невимовність стало "свекрухою" - російське "свекровь"
наше "церква" - російське "церковь"
наше "брова" - російське "бровь"
... наше(?) "Москва" - старовеликоруське "Московъ" (Приди ко мне, брате, в Москов, Moscou, Moskau, Moscow)
тож, чи не українізм це у росіян? от же кляти жидобандери!

ЗІ. без жартів - був би радий коментарям з боку знавців.
iskra75: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] ivanko333 at І тут галичани...
Нынешний гражданский русский алфавит также имеет малороссийское происхождение: "Говорят, что Петр Великий гражданскую печать выдумал, а, оказывается, он, просто-напросто, заимствовал ее у галичан у прочих малорусов, которые употребляли ее еще в ХVI в. Заголовки многих грамот и статутов, виденные мною в Ставропигии, начерчены чисто нашими гражданскими буквами, а текст, писанный в ХУ1 в. - очевидный прототип нашей скорописи и наших прописки елисоветинских и екатерининских времен. Малорусы, которые столько содействовали нашему просвещению со времен Никона, переделали нашу старую азбуку и скоропись на свой лад – и к счастью, переделали хорошо; их почерк действительно был четче и проще нашего." ("Галичина и Молдавия. Путевые письма Василия Кельсиева, С-Петерб., 1868).


UPD
"...Не следует думать, что начертания гражданского шрифта возникли только в петровское время. Общеизвестная генетическая связь кириллицы с греческим письмом издавна приводила к тому, что в декоративных целях кириллические надписи иногда делались шрифтами, начертание которых повторяло прописные греческие буквы (с соответствующей стилизацией тех славянских букв, которым в греческом не было аналогов). Примеры тому встречаются в гравюрах украинских изданий с самого начала XVII века, а также в гравированных шрифтах заголовков. Пётр I, собственно говоря, лишь упорядочил и узаконил эту практику.

По сведениям «Всероссийского „словаря-толкователя“», «гражданские буквы… впервые употреблены в печати Петром Могилою, окончательно введены императором Петром I в 1708 г.»..."
звідси:
http://ru.wikipedia.org/wiki/%C3%F0%E0%E6%E4%E0%ED%F1%EA%E8%E9_%F8%F0%E8%F4%F2

"Гражданський шрифт (Гражданка) — шрифт, розроблений митрополитом Київським Петром Могилою та введений у Російській імперії Петром I у 1708—1710 роках для друку світських видань у часи першої реформи російського письма."
а це звідси:
http://uk.wikipedia.org/wiki/Гражданський_шрифт
iskra75: (Default)
Тоу сє шановьнъ господинъ Анъдрусякъ пєрєложи Шєвьчєнъковъ "Завѣтъ" давнєроуськы ѧзыцємъ, за чьто чєсть ємоу а хвала вєлика.

kartuz
Ось, зробив ще один римований переклад давньою руською мовою. Цього разу тортурам було піддано Шевченків "Заповіт".
(Наша давньоруська відповідь готам, устами яких нещодавно глаголив "Заповіт" [info]wiederda)
Відео додається. (Вибачайте за надмірний пафос у голосі :) )
ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Не злим тихим словом.
ЗАВѢТЪ Шьвьчєнъковъ

Въ гробѣ мѧ по съмьрти
Погрєбѣтє чинъмь
Сєрєдѣ широка полıа
Милъı Оукраинъı
ІАко бъıхъ рольѭ широкѫ
Дънѣпръ жє и скалъı
Видѣти а чюти моглъ
Громъ ѥго нємалъıи
А сънєсє ѡтъ Оукраинъı
Въ синѥѥ морє
Кръвь ворожьѭ, а тако
И рольѭ и горъı
Вьргѫ вьсє, поущѭ сѧ
Къ самомоу Богоу
Молитъ сѧ... А пєрєжє
ІА нє знаѭ Бога.
А погрєбъшє възидѣтє
Вєригъı поръвѣтє
Ворога кръвьѭ зълоѭ
Волѭ ѡкропитє
И тъгдъı въ домоу вєлицѣ
Вольни въ новѣ родѣ
Помѧнѫти мѧ мозѣтє
Въ добрѣ рѣчи годѣ.




Profile

iskra75: (Default)
iskra75

August 2017

S M T W T F S
  1 2345
678 9101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 24th, 2017 07:18 pm
Powered by Dreamwidth Studios