Мова – хоч ложкою їж…
Mar. 22nd, 2012 02:23 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
iskra75Originally posted by ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
joanerges at Мова – хоч ложкою їж…
Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник... Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів. Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду, навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тоді Січ), і плив конем через пучину, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе. Мріючи в перлистім шумовинні — далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра.
Було колись на Вкраїні...
Було колись?
А було-таки!
Бо ж і наш бог — не вбог.
Бо ж і нас не взяв кат!
Бо ж і ми, Химко, люди...
Як гіркувату ягідку грудневої калини, розжувавши цю істину, сядьмо, товаришу читачу, рядком, поговорімо ладком.
Але... почнімо нашу іронічну повість, почнімо здалеку. Ми ж бо не згодні, панове товариство, з тими освіченими хвилозопами, риторами і авдиторами, котрі запевняли колись, буцім природна повага до часів минулих є, мовляв, зневага до часів теперішніх, — хоч, ясна річ, і не все давнє — є конче славне!
А жеби в тім переконатись, що і в давнину було і славне і неславне, не біймось, мій суворий чительнику, ні риторів, ні авдиторів, ані запопадливих хвилозопів — і все-таки, перцюючи, добрим гуртом, громадою чортів сліпити — почнімо, приступімо:
— Господи благослови!
Коли господь-бог, не мавши й крихти гумору, так необачно сотворив людей і пустив їх на землю, зразу ж він завидів, що люди роблять зовсім не те, чого хотілось би творцеві, і він, їй-богу ж, був тоді вартий співчуття: так само ж либонь почуває себе недосвідчений драматург на виставах свого першого творіння, бо всі дійові особи й виконавці завжди і скрізь — у будь-якій драмі чи комедії, чи навіть у звичайному житті — роблять зовсім не те, що їм робити слід.
Першими прогнівили бога своїм незавбаченим коханням Адам і Єва, бо, звісна ж річ, у стосунках любовних — жодне стороннє око, навіть всетямне око самого творця, ніколи не знайде ні ладу, ні пуття, ні найменшого глузду.
Та й не кохання виявилося в житті-бутті людей щонайприкрішим ґанджем. Розгніваний непослухом, а чи й просто заздрячи солодкому ділу коханців (бо сам того не вмів), сотворитель не зразу й збагнув, же всі лиха роду людського почались аж тільки в ту хистку хвилину, коли Каїн, первісток Єви, підступно порішив свого меншого брата, бо ж відтоді чварам та усобицям на грішній землі немає впину й по сей день, — і вже було б зовсім кепсько, якби не тішила людство вічно жива надія: настане ж, чорт забери, десь нарешті така пора, коли вже не втне, як кажуть у нас, на Вкраїні, не втне Каїн Абля, бо тупа шабля.
А поки що шаблюку свою Козак Мамай гострив щодня. Гострив щодня, бо й тупив . щодня, від каїнів усяких одбиваючись.
Хоч він, треба сказати, і не любив того діла: ні гострити, ні тупити!
Але ж він чортом дихав проти всякого панства, проти кривди, проти горя людського, проти всіх зухвальців, хто тільки важився на Україну зазіхати, та й мусив Козак воювати з ними — тож і був собі лагідної вдачі мирний чоловік воїном звитяжним, хитрим та спритним, — щира козацька душа! — таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, — не брали-таки, аж сама пані Смерть либонь відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив — скільки ж год він парубкує на світі: двісті? триста? — хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок, — ні більше, ні менше.
Так воно вже не гаразд повелося, що всі люди — смертні та смертні, і господь-бог не зразу й покмітив навіть, що десь там, на землі, на неспокійній Україні, живе собі та й живе, на ворогів перепуду наганяючи, якийсь невмирущий лицар, запорожець, живе безлітно та й живе, і все ніяк не може відмолодцюватись: і року божого тисяча п'ятсот якогось там, і року божого тисяча шістсот якогось там, — живе собі та й живе...
А вперше того невмираку-невмирайла уздрів пан-бог десь на степу коло такого богопротивного діла — аж прогнівився тяжко, до того прогнівився, що й скарати зухвальця забув... А вийшло все це так.
Одного разу, добре повечерявши, чим бог послав, сиділи вони, господь з апостолом Петром, на закрайку якоїсь хмари, і от зненацька вседержитель так сильно засопів, до чогось приємного принюхуючись, і так дуже перехилився, щось там розглядаючи внизу, на землі, де щось дуже диміло, аж замалим не гепнув з небес додолу, бо він там таке побачив, таке побачив...
Що ж він там побачив?
Зразу й не скажеш... А тому ще раз почнімо здалеку.
їхав собі пустоширокими степами преповажний пан Демид Пампушка-Стародупський, булий запорожець, колись на Січі прозваний Демидом Купою, — за те, може, що був круглий, мов купа, а чи за те, що громадив докупи всяке майно, — їхав той пан за вельми пильним ділом з чималого маєтку, з Хоролівщини, відомої більше під назвою Стародупка, — повертався до своєї головної господи, на той бік Дніпра, в не дуже й далеке місто, яке звалось тоді Мирослав і де він посідав значну та високу посаду полкового обозного лейстрових козаків (такого собі тих часів окружного пана інтенданта і заразом начальника штабу й маршала артилерії) і де була в нього чимала садиба з мурованим двірцем, з добрими будинками, службами й коморами, — а що міста не рясніли тоді так густо на роздольній Україні, то навіть якийсь тиждень мандрування по весняних степах був для пана обозного нудний та предовгий, як пісня старої дівиці.
Та й що там могло привернути увагу такого вельможного й вельми закоханого (як казав колись Ціцерон про Помпея), закоханого в себе самого — без суперника, — що ж там могло привернути високу увагу такого пана: степ та й степ!
Замріє коли-не-коли гайок чи діброва, самотня верба чи груша, або очерет, мов той ліс, понад річкою, — а то все трави й трави. Зайдеш у них чи й верхи вскочиш, то й нема тебе, мор потонув, — ні сліду, як на морі...
По нерівній дорозі, вздовж якої, скільки око сягне, біліли людські та кінські черепи й кості, по дорозі, перед голубим ридваном шестернею, що в ньому пан Пампушка-Стародупський їхав, оточений не тільки кріпаками, а й найманими слугами, а й кінними джурами та лейстровим козацтвом, попід ногами в зміїстих скакунів раз по раз шастали сайгаки чи лисиці, барсуки чи горностаї, але й на них уваги обозний не звертав. Тільки трохи розважило його, коли дикий, котище, невідь звідки взявшись, учепився пазурами в спину одному з козаків і трохи налякав молоденьку дружину обозного, що їхала в розкішному ридвані разом з ним.
Отож і нудьгував пан Купа в дорозі, бо ж він був байдужий городянин, і неозірний степ йому здавався, — їй-богу ж, правда! — сонним та порожнім, і почував себе той пан самотнім, бо ж ні з ким було й слова сказати: розмова з нетягами-козаками, джурами та босоногими челядниками не вабила ніяк, а жіночка панова, дуже молода і прегарна, цілісінький день безмрійно хропла собі в ридвані на гаптованих шовкових подушках.
Хропла та й хропла, як після маку, хоч пан обозний уже не раз був поривався розбудити свою молоденьку половину.
— Роксолано, прокинься! — благав він.
— А я й не сплю, Діомиде, — млосно одвічала Роксолана, на якусь чудовну мить розплющувала свої звабливосяйні мигдалюваті очі, від чого вони ставали на мить круглі та великі, мов у корови, — а що були вони напродиво хороші й неблимні, то й цього короткого проблиску .було задосить, щоб проштрикнути коханого мужа до самого дна душі та тіла.
Люба кралечка, все на тому ж правому боці, засинала знов та й знов, хоч вогню під неї підклади, а пан Демид Пампушка, голомозий, без жодного слідочка чуба козацького, моторний товстун, у блідім обличчі котрого вражали, передусім, червоні соковиті губи — під шорсткими, дротяними, аж до сміху тонкими вусами (що мали очевидний намір остаточно зникнути, як і його оселедець), під якими зяяла дірка, од вибитих передніх зубів, — пан Демид любовно споглядав не тільки повіко своєї жіночки, щедро облямоване шовковим брамом вій, чорних, пухнастих, важких і задовгих, аж наче неймовірних, мов у казці, не тільки принадно закопилену губку, рясно покроплену потом, бо в ридвані, під полуденним весняним сонцем, було нестерпуче душно, — а й надовго втуплював свій чоловічий погляд у пружні її перса, які, округлі, немов чаші, прагнули в різні боки.
***
— Візьміть його! — крикнув посіпакам пан обозний і, зовсім розкокошившись, горлав: — Чого ж ви стоїте? В'яжіть його! В'яжіть!
Але на цей наказ ні джури, ні наймити, ні кріпаки, ніхто й не ворухнувся. Тільки ладан димів та й димів.
Та й хто ж там міг поворухнутись, коли саме в ту хвилю Явдоха, мама Михайликова, прошепотіла синові:
— Та це ж Козак Мамай!
І шепіт її почули, бо ж про нього, про Козака Мамая, не одну вже сотню літ ішли слава й прослава.
— Козак Мамай! Козак Мамай! — ніби тихий вітер прошелестів у квітучій траві, і всі аж розступились, і в тому шелестінні голосів були і радість, і любов, і подив, і острах навіть, і тривога, — але всю цю гаму почуттів уже перевершувала притаманна більшості українців природна дитяча цікавість.
Та як же було й не скам'яніти від подиву перед таким химерним, небезпечним і аж моторошно прецікавим чоловіком:
бо ж він прожив на світі, кажуть люди, не одну таки сотеньку літ;
бо ж обставав Козак за бідних і простих людей, що їм так тяжко та гірко жилося;
бо ж не терпів Мамай солодкого панського духу;
бо ж не боявся він ні шляхти, ні татар, ні турків, ні своїх панів, бо ж був собі чаклун і характерник, чаклун над чаклунами запорозькими, сміливий чортолуп, способний, як кажуть, кішці вузлом хвоста зав'язати чи впіймати вовка за вуха, чи навіть шкуру спустити з чорта живого, бо подейкували ж, буцім жупан у нього зісподу хвацько підбитий самими чортовими спинками, сіренькими, тонісінькими, власноручно здертими, бач, з якихось там стонадцяти кіп дрібних чортів, чортиць і чортенят, бо ж полюбляв Козак поглядом колючим чортів сліпити, тобто всякого врага і супостата;
бо ж, люди кажуть, п'яніли дівчата, на нього поглянувши, хоч він і не дивився на них;
бо ж любив Козак Мамай дітей, і матері їх приводили до нього, щоб руку на голову поклав, — та й вагітні жінки за щастя мали зустріти його, бувши при надії сповити синка;
бо ж воював Козак Мамай супроти горя людського, і в найскрутніші для простого люду українського хвилини завше з'являвся саме там, де були потрібні його любов чи ненависть, його дотепність або мудрість, його відвага чи його доброта, де були потрібні його рада чи помога, —
отож і поява Козака Мамая йшла завжди опліч із лихом, або перестерігала про близьку біду...
От чому люди в Пампушчинім таборі, впізнавши Козака, стривожено загомоніли, зашамотіли та зразу й заніміли, бо ще ж не відали ні про яке нове лихо, котре на них чигало десь поблизу.
Похолонуло в пузі і в пана обозного, коли й він збагнув, нарешті, хто ж оце виник перед ним так невбачай посеред степу, — бо знав же пан Купа, що Мамай — недобрий проти панства чародійник і що — ані ворогувати з ним, ні накладати, з тим лукавим химородником, не приведи господь... Крім того ж, якось долинула до пана Купи втішна чутка, буцімто Козака Мамая недавнечко спіймав і стратив гетьман Однокрил, і тому несподівана поява Козакова ще прикріше вразила обозного, немовби той воскрес із мертвих, хоч умирати й не збирався, як завжди.
От чому, кінець кінцем збагнувши, що перед ним представ Козак Мамай, пан Купа спитав необачно:
— Чи не з того світу, Козаче?
— З того світу, — відповів Мамай таким звичайним робом, що Пампушка аж відсахнувся, мов од нечистої сили. І спробував пожартувати:
— Що ж там наші батьки поробляють?
— А що ж! — лихо блимнувши прискаленим оком, відповів Мамай. — Панам же скрізь добре: сидять собі в казанах, а мужик, бідолаха, рубає дрова та під ними й палить, рубає та палить... Така, як бачиш, дяка вам від бога — за все ваше куріння, поклоніння, ладан і свічки... — і стиха засміявся, і сказав: — Ти ось мені й не відповів: про що ж ти бога молиш, пане Купо? Чого з тим ладаном лабузнишся до вседержителя? Чого? Скажи!
Та й що він міг сказати, пан полковий обозний, оцьому хитрюзі-козарлюзі?
Що міг сказати?
Чи те, що вже знов спалахнула на Вкраїні ганебна війна, почата Однокрилом, гетьманом-кривоприсяжцем Гордієм Пихатим, колишнім полюбовником дружини обозного, пані Роксолани, — війна, про яку ці люди круг нього ще, видно, й не знають?
А чи те, що він вирішив скористатися з цієї війни задля власної вигоди?
Чи, може, те, що він оце їде шукати скарби, зариті ще заходом покійного гетьмана-визволителя десь там, у місті Мирославі, де пан Купа мав честь бути полковим обозним?
А чи те, що сподівається Пампушка-Купа з тими незліченними скарбами повалити в лиху годину війни кривоприсяжця Однокрила (скуби чорта, поки він линяє!), захопити гетьманську булаву, щоб таким же розбійником і гасителем духу народного запанувати над пошарпаною Україною?
***
— Схаменись, дрантогузе чортів! х
— Не лайтесь, пане.
— Не нюхав мого канчука?
— А ти, пане, мого кулака, — і хлопець спокійно простяг Пампушці-Стародупському свій кулак, здоровенний, мов дривітня. І стиха додав: — Він смертю пахне.
— Закатую!
— Я не кріпак тобі, пане.
— Всі хлопи скоро мають стати кріпаками! — і заверещав зненацька: — Ге-е-ть!
— Ой? Грім рака вбив! — удавано злякавшись, посміхнувся Козак Мамай.
— Геть з мого дому!
— А хіба це ваш дім? — простодушно спитав Михайлик, рукою широко обвівши й степ, і неозорі далі, і синій дзвін небес.
— Невірний слуга — гірший ворога, — граючи найчарівнішими низами свого лоскотливого голосу, протуркотіла пані Рокоолана. — Але ж ти досі був слугою вірним.
— Я слугою не був, — знизав плечима Михайлик, і йому вже й самому дивно було, що могло збурити йому кров, коли він тримав на руках оцю вгодовану кралю.
— Ми таки не слуги! — потвердила й неня.
— Я — коваль, — - мовив Михайлик, і так він це мовив, аж сам Козак Мамай від задоволення почервонів, так гаряче сказав, буцімто й справді немає в світі діла кращого, як бути ковалем.
— Не вклонюсь багачу, бо сам хліб молочу, — єхидкувато посміхнувся Козак Мамай, і з його коротенької люлечки сипонули, затріщавши, важкі, веселі іскри.
Ніби одна з тих іскор попала обозному в око, бо він, репе¬туючи, аж зайшовся:
— Пріч! Геть! Згиньте з очей!
— Але ж навіщо ти так сильно, Діомиде? — докірливо спитала Роксолана. — Ти його лиши мені, оцього ведмедяку, коваля оцього, лиши!
— Навіщо він тобі? — здивувався Пампушка.
— Візьму за покоївку, — без сорома казка грайливо блис¬нула своїми вишневотемними зорями пані Купа. — Служитиме мені при вдяганні. При купанні. При постелі. При...
— Ах ти ж кобило ногайська! — несподівано визвірилась на свою пані ковалева ненька і раптом розійшлась, як шуря-буря: мати захищала сина.
— Чого це ти, Явдошко? — спитала пані, мовби й не чула її образливих слів.
Але Явдоха, мати, як левиця, відбороняла молодого коваля від посягання примхливої пані, бо страшнішого за це для будь-якої матінки нічого бути не могло.
— Щоб тебе несвіцький сором побив! — кричала вона. — Сто ножів тобі в твою мотрю, — чого, бач, захотіла! Кому що — до мого сина, а тобі — зась! Така, бач, добра пані, що ледве в матню йому не вскочить! Та в тебе ж коло пупа — чортів купа!.. Але зась! Але зась!
Роксолана марно спитувалась угамувати знавіснілу наймичку, але то був вихор, якого вже, видно, не могла зацитькати ніяка людська сила.
— Я сам скажу, мамо, я сам, — намагався втишити її й Михайлик, але паніматка невгавала, і гострі слова злітали з її присохлих материнських вуст, як важкі блискавиці.
— Салотовко ти чортова! Шерепо невштепурна, стонадцять кіп чортів тобі під хвіст! Та бодай на тебе дяк з кадильницею, на гладку кобилу! Та щоб же тобі...
— Чого репетуєш, Явдохо? — аж навіть розгубившись, знов була спробувала заговорити Роксолана, задкуючи від невеличкої та кругленької, мов цибулька, Явдохи, але все було марно.
— Що ти там шепчеш? — лементувала тая. — Та за твоїм шамотінням і мого крику не чуть! Ти диви, яка пані: величається, мов сучка в човні. Кралюги ти шмат, а не пані! Пранці б тебе випрали, слабогузко ти макоцвітная!
— Явдохо, та вгамуйся ж! — стиха попросив був Пампушка.
— Чого це ти на мене кричиш, котолупе? — визвірилась на нього громовержиця. — Ти краще скажи їй, своїй гетьманській потіпасі... Або краще я їй сама скажу! — і Явдоха знову обернулась до переляканої пані: — І чого це ти вирячилась на мене, мов кизяк з пасльону? Де ж, чи не цяця?! Бодай же пішла ти попід шум та під хвилю, нечупандо ти плисова! Щоб тобі не було солоду й змолоду! Бодай же тобі... — але, зненацька заспокоюючись, додала: — Недодеря! — і сказала вже й зовсім наче мирно: — І не дивись ти на мене відьмою, паплюжище, безсоромнице ти передня і задня, щоб на тебе праведне сонце не дивилось!.. Тьху!
І перевела свій лагідний материнський погляд на Михайлика. І ніжно вхопила свого хлопчика за комір. Та й сказала:
— Ходімо звідси, соколочку мій! — і таким сонечком, такою добротою сяяло її ще не старе, кругленьке, але вже зморшкувате й горем крашене обличчя, що серце в Михайлика тьохнуло, і він свою маму поцілував у лоба. — Ходімо, синку. Га? — ще раз повторила вона. Та й замовкла. Вже ж більше й не лаялась.
І зовсім не тому не лаялась вона, що вичерпалась або стомилась, ні, — а тому тільки наша Явдоха замовкла, що в неї, в милої нені Михайликової, як і в усякої статечної паніматки, вельми розвинене було почуття міри, і вона ще змалку знала польську мудрість: «Цо занадто, то не здрово!» — тобто — крути, та не перекручуй, — і завжди наша Явдоха цю мудру істину прикладала до життя.
***
Отак ось він і ходив либонь по нашій пребагатій землі, мудрощів та хитрощів од віку до віку набираючись, ходив і ходить, бо живий він, мабуть, і тепер, веселий і звитяжний образ, викликаний до життя в надрах минулих віків силою народної фантазії — не Хитрий Петро болгарський, не Ойленшпігель німецький, не Совесдрал польський, не Домишлян сербський, не східні дотепники — Мушфікі чи Ходжа Насреддін, не румунські Пекале і Тендале, а наш-таки козак — Мамай, своєрідне втілення українського характеру, живущий образ волелюбності, стійкості та невмирущості народу, Козак Мамай, котрий на протязі століть, од нападників усяких одбиваючись, плекав одвічну мрію: не воювати, не гарбати, не ярмити нікого, а в себе вдома — риштувати, мурувати, будувати, — Козак Мамай — мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і співак, бабій і заразом — монах, простодушний і мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його і в ступі товкачем не влучиш, — народний герой, котрого чи не споконвіку знають між людьми на Вкраїні, хоч об нім над Дніпром — ні казок не розказано, не складено й пісень.
Ні казок, ні пісень!
А прославили Козака простолюдні художники.
Обабіч славного Дніпра, по старезних козацьких та селянських хатах — на кленових та дубових полотнищах дверей, на кахляних грубах, на кованих скринях, на мальованих олійними фарбами полотнах, навіть на липових колодах вуликів частенько можна було бачити розмаїті парсунй Мамая, тисячі відмін його поличчя з новими раз по раз подробицями пригод, з новими щораз підписами, які вільно трактували діяння і вдачу героя, тисячі сюжетів, що підносили в народі славу Козака.
Ще хлопцем бувши, — мені тоді сповнилось років вісімнадцять, — їздив я до Катеринослава (як звали тоді Дніпропетровськ), щоб розпитати про Мамая в Дмитра Івановича Яворницького, невсипущого шукача запорозької старовини, найвизначнішого буржуазного історика Січі, що написав з десяток томів, присвячених історії Війська Запорозького, збирача пісень, казок та приказок, мовознавця, етнографа і драматурга, автора історичних повістей та оповідань, професора і академіка, котрий був другом і товаришем Іллі Юхимовича Рєпіна: Дмитро Йванович помагав колись великому російському ху¬дожникові шукати в селах понад Дніпром типи й характери для його майбутньої картини «Запорожці пишуть листа султанові», він позував художникові задля образу писаря (в осередку тієї ж картини), він любовно схороняв десятки етюдів до тих самих «Запорожців» (я тоді їх бачив у його музеї)... Радянський академік Дмитро Яворницький, у своїх безнастанних шуканнях, був людиною непосидячою, і саме його заходами історія запорозького козацтва збереглася в своїй неповторній красі, — він був людиною видатної працьовитості, людиною великої душі, великої кебети, і я вважаю за щастя, що колись привелося мені тиснути його руку, розмовляти з ним і взнати про мого Мамая щось таке, що міг розповісти тільки він, цей поетичний і хитруватий українець, котрий і сам скидався інколи на того ж таки Козака Мамая.
Він тоді показував мені і зібрані в катеринославському музеї кілька десятків дверей, які сам учений познімав по старих козацьких хатах Наддніпрянщини, дверей, що на них були нові й нові одміни образів Мамая, мальовані простонародними живописцями XVI — XIX століть.
Багато я ще й потім бачив усяких парсун Козака, і кожен малював його по-своєму, як ось і я малюю свого Мамая тепер.
Всі вони були різні.
Але ж на всіх розмаїтих поличчях був один і той самий запорожець, Козак Мамай.
Той самий український характер.
Характер!
Народні художники малювали Мамая не в січі з ворогом, не верхи на коні, а в спокійній, споглядальній позі: тільки зброя лежить напохваті, тільки лиш кінь басує, а сам Козак, схрестивши ноги, спокійнісінько сидить під деревом, — бо ж він, передусім, був чоловік мирний, якщо, звісно, його не займали, якщо не зазіхав ніхто на волю й славу простих людей України, — а коли вже й зачіпав Козака хтось, то зразки народного малярства часом являли нам і лють його розплати з ворогами.
Сливе всі портрети Мамая мальовано ніби дитячою рукою, бо й справді-таки, то був народу нашого дитячий вік, — а може, й зовсім не дитячий, а тільки не дійшло крізь лихоліття, майже нічого не дійшло до наших днів, крім хіба східнослов'янського дива-дивини — «Слова о полку Ігоревім», крім теплого мармуру труни Ярослава, крім чудових мозаїк та фресок київської Святої Софії, крім галицьких церков і замків, крім десятка літописів, крім купи книг, друкованих любовно в Києві, Острозі, Львові, крім безлічі мудренних візерунків на кераміці, на склі, на золоті, крім гострих діамантів гумору народного, крім шалу українських дум, крім вічно живої пісні...
Зрештою, старих і прастарих надбань народу України дійшло до нас таки чимало. Не лишилось тільки імен творців... Майже нема імені
У інших на той час були вже Калідаса і Шота Руставелі, Арістофан і Навої, Шекспір і Рабле, Рафаель і Копернік, а ми либонь були ще зовсім молоді в ту пору, коли з'явилися в народі перші портрети Козака Мамая, але всі вони жили своє некоротке життя, як витвори високого народного мистецтва, нехай ще незрілі, нехай недосконалі, але живі й живі...
Чи не на всіх поличчях Козак Мамай — вродливий січовик, де трохи старший, де молодший, дядечко невеличкий, кремезний, чорнявий вусань, з козацьким оселедцем, у жупані — коли багатшому, а коли й простому, завжди з бандурою в руках, щира вдача — співак і музика.
На відмінах портрета мальовано всяке причандалля, котре вказувало на Козакові звички, діла й пригоди. Був там і встромлений у землю спис. А до ратища чи до якоїсь дубини прип'ято баского коня; на дереві — шаблюка, біля ніг — рушниця. І гаман. І шевська справа. І шапка-шлик. І порох у турячім розі. Тут же — кварта і чарка. Казанок над вогнем. І ложка, — все, що козакові буває потрібно в поході. Тут же — довговухий песик.
А над головою — грубезний жарт, солоний дотеп, словесна блискавка, виписані біля Козакового рота. Трохи далі, на другому плані бували часом і промовисті яви січового життя: розправа з ворогами, звитяга й пустощі, дружнє частування оковитою з михайлика чи коряка, а чи й побратимське чубіння з товаришем, а чи й повішений догори дригом враг і супостат...
Ще далі та вище, над головою в Мамая, подеколи бував і напис. Часом у чесній прозі. А то віршований.
Завдавано чосу в тих віршах — коли туркам і татарам, що ласились на українські роздоли, коли панам-ляхам чи й своїм же, українським, дукам-срібляникам, перепадало там і єврейським загрібайлам-орендарям, крамарям та корчмарям, тобто всім утисканам і триворогам простого люду: українського, руського, єврейського чи польського.
На малюнку в скрині, що схоронилася в бабусі Ганни, бравий Козак варив над багаттям кулешик, а внизу плівся мирний і цілком тверезий напис:
Ось так я в степу веселюся,
Одним кулешем похмелюся.
І досі він блимає мені, той живий вогник під казанком, наче я й зараз лежу на дні старої скрині й заглядаю звідти в хмільний світ минулого, відблиски якого завше мерехтять наді мною в розумних, прегарних і прехитрих очах Козака Мамая. Мерехтять і мерехтять живі ті очі наді мною. Та й ви, читачу, вже бачите їх.
joanerges at Мова – хоч ложкою їж…Уривки розділу «Трохи про український характер» книги Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Український химерний роман з народних уст», виданого у 1958 (sic) році.
Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник... Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів. Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду, навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тоді Січ), і плив конем через пучину, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе. Мріючи в перлистім шумовинні — далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра.
Було колись на Вкраїні...
Було колись?
А було-таки!
Бо ж і наш бог — не вбог.
Бо ж і нас не взяв кат!
Бо ж і ми, Химко, люди...
Як гіркувату ягідку грудневої калини, розжувавши цю істину, сядьмо, товаришу читачу, рядком, поговорімо ладком.
Але... почнімо нашу іронічну повість, почнімо здалеку. Ми ж бо не згодні, панове товариство, з тими освіченими хвилозопами, риторами і авдиторами, котрі запевняли колись, буцім природна повага до часів минулих є, мовляв, зневага до часів теперішніх, — хоч, ясна річ, і не все давнє — є конче славне!
А жеби в тім переконатись, що і в давнину було і славне і неславне, не біймось, мій суворий чительнику, ні риторів, ні авдиторів, ані запопадливих хвилозопів — і все-таки, перцюючи, добрим гуртом, громадою чортів сліпити — почнімо, приступімо:
— Господи благослови!
Коли господь-бог, не мавши й крихти гумору, так необачно сотворив людей і пустив їх на землю, зразу ж він завидів, що люди роблять зовсім не те, чого хотілось би творцеві, і він, їй-богу ж, був тоді вартий співчуття: так само ж либонь почуває себе недосвідчений драматург на виставах свого першого творіння, бо всі дійові особи й виконавці завжди і скрізь — у будь-якій драмі чи комедії, чи навіть у звичайному житті — роблять зовсім не те, що їм робити слід.
Першими прогнівили бога своїм незавбаченим коханням Адам і Єва, бо, звісна ж річ, у стосунках любовних — жодне стороннє око, навіть всетямне око самого творця, ніколи не знайде ні ладу, ні пуття, ні найменшого глузду.
Та й не кохання виявилося в житті-бутті людей щонайприкрішим ґанджем. Розгніваний непослухом, а чи й просто заздрячи солодкому ділу коханців (бо сам того не вмів), сотворитель не зразу й збагнув, же всі лиха роду людського почались аж тільки в ту хистку хвилину, коли Каїн, первісток Єви, підступно порішив свого меншого брата, бо ж відтоді чварам та усобицям на грішній землі немає впину й по сей день, — і вже було б зовсім кепсько, якби не тішила людство вічно жива надія: настане ж, чорт забери, десь нарешті така пора, коли вже не втне, як кажуть у нас, на Вкраїні, не втне Каїн Абля, бо тупа шабля.
А поки що шаблюку свою Козак Мамай гострив щодня. Гострив щодня, бо й тупив . щодня, від каїнів усяких одбиваючись.
Хоч він, треба сказати, і не любив того діла: ні гострити, ні тупити!
Але ж він чортом дихав проти всякого панства, проти кривди, проти горя людського, проти всіх зухвальців, хто тільки важився на Україну зазіхати, та й мусив Козак воювати з ними — тож і був собі лагідної вдачі мирний чоловік воїном звитяжним, хитрим та спритним, — щира козацька душа! — таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, — не брали-таки, аж сама пані Смерть либонь відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив — скільки ж год він парубкує на світі: двісті? триста? — хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок, — ні більше, ні менше.
Так воно вже не гаразд повелося, що всі люди — смертні та смертні, і господь-бог не зразу й покмітив навіть, що десь там, на землі, на неспокійній Україні, живе собі та й живе, на ворогів перепуду наганяючи, якийсь невмирущий лицар, запорожець, живе безлітно та й живе, і все ніяк не може відмолодцюватись: і року божого тисяча п'ятсот якогось там, і року божого тисяча шістсот якогось там, — живе собі та й живе...
А вперше того невмираку-невмирайла уздрів пан-бог десь на степу коло такого богопротивного діла — аж прогнівився тяжко, до того прогнівився, що й скарати зухвальця забув... А вийшло все це так.
Одного разу, добре повечерявши, чим бог послав, сиділи вони, господь з апостолом Петром, на закрайку якоїсь хмари, і от зненацька вседержитель так сильно засопів, до чогось приємного принюхуючись, і так дуже перехилився, щось там розглядаючи внизу, на землі, де щось дуже диміло, аж замалим не гепнув з небес додолу, бо він там таке побачив, таке побачив...
Що ж він там побачив?
Зразу й не скажеш... А тому ще раз почнімо здалеку.
їхав собі пустоширокими степами преповажний пан Демид Пампушка-Стародупський, булий запорожець, колись на Січі прозваний Демидом Купою, — за те, може, що був круглий, мов купа, а чи за те, що громадив докупи всяке майно, — їхав той пан за вельми пильним ділом з чималого маєтку, з Хоролівщини, відомої більше під назвою Стародупка, — повертався до своєї головної господи, на той бік Дніпра, в не дуже й далеке місто, яке звалось тоді Мирослав і де він посідав значну та високу посаду полкового обозного лейстрових козаків (такого собі тих часів окружного пана інтенданта і заразом начальника штабу й маршала артилерії) і де була в нього чимала садиба з мурованим двірцем, з добрими будинками, службами й коморами, — а що міста не рясніли тоді так густо на роздольній Україні, то навіть якийсь тиждень мандрування по весняних степах був для пана обозного нудний та предовгий, як пісня старої дівиці.
Та й що там могло привернути увагу такого вельможного й вельми закоханого (як казав колись Ціцерон про Помпея), закоханого в себе самого — без суперника, — що ж там могло привернути високу увагу такого пана: степ та й степ!
Замріє коли-не-коли гайок чи діброва, самотня верба чи груша, або очерет, мов той ліс, понад річкою, — а то все трави й трави. Зайдеш у них чи й верхи вскочиш, то й нема тебе, мор потонув, — ні сліду, як на морі...
По нерівній дорозі, вздовж якої, скільки око сягне, біліли людські та кінські черепи й кості, по дорозі, перед голубим ридваном шестернею, що в ньому пан Пампушка-Стародупський їхав, оточений не тільки кріпаками, а й найманими слугами, а й кінними джурами та лейстровим козацтвом, попід ногами в зміїстих скакунів раз по раз шастали сайгаки чи лисиці, барсуки чи горностаї, але й на них уваги обозний не звертав. Тільки трохи розважило його, коли дикий, котище, невідь звідки взявшись, учепився пазурами в спину одному з козаків і трохи налякав молоденьку дружину обозного, що їхала в розкішному ридвані разом з ним.
Отож і нудьгував пан Купа в дорозі, бо ж він був байдужий городянин, і неозірний степ йому здавався, — їй-богу ж, правда! — сонним та порожнім, і почував себе той пан самотнім, бо ж ні з ким було й слова сказати: розмова з нетягами-козаками, джурами та босоногими челядниками не вабила ніяк, а жіночка панова, дуже молода і прегарна, цілісінький день безмрійно хропла собі в ридвані на гаптованих шовкових подушках.
Хропла та й хропла, як після маку, хоч пан обозний уже не раз був поривався розбудити свою молоденьку половину.
— Роксолано, прокинься! — благав він.
— А я й не сплю, Діомиде, — млосно одвічала Роксолана, на якусь чудовну мить розплющувала свої звабливосяйні мигдалюваті очі, від чого вони ставали на мить круглі та великі, мов у корови, — а що були вони напродиво хороші й неблимні, то й цього короткого проблиску .було задосить, щоб проштрикнути коханого мужа до самого дна душі та тіла.
Люба кралечка, все на тому ж правому боці, засинала знов та й знов, хоч вогню під неї підклади, а пан Демид Пампушка, голомозий, без жодного слідочка чуба козацького, моторний товстун, у блідім обличчі котрого вражали, передусім, червоні соковиті губи — під шорсткими, дротяними, аж до сміху тонкими вусами (що мали очевидний намір остаточно зникнути, як і його оселедець), під якими зяяла дірка, од вибитих передніх зубів, — пан Демид любовно споглядав не тільки повіко своєї жіночки, щедро облямоване шовковим брамом вій, чорних, пухнастих, важких і задовгих, аж наче неймовірних, мов у казці, не тільки принадно закопилену губку, рясно покроплену потом, бо в ридвані, під полуденним весняним сонцем, було нестерпуче душно, — а й надовго втуплював свій чоловічий погляд у пружні її перса, які, округлі, немов чаші, прагнули в різні боки.
***
— Візьміть його! — крикнув посіпакам пан обозний і, зовсім розкокошившись, горлав: — Чого ж ви стоїте? В'яжіть його! В'яжіть!
Але на цей наказ ні джури, ні наймити, ні кріпаки, ніхто й не ворухнувся. Тільки ладан димів та й димів.
Та й хто ж там міг поворухнутись, коли саме в ту хвилю Явдоха, мама Михайликова, прошепотіла синові:
— Та це ж Козак Мамай!
І шепіт її почули, бо ж про нього, про Козака Мамая, не одну вже сотню літ ішли слава й прослава.
— Козак Мамай! Козак Мамай! — ніби тихий вітер прошелестів у квітучій траві, і всі аж розступились, і в тому шелестінні голосів були і радість, і любов, і подив, і острах навіть, і тривога, — але всю цю гаму почуттів уже перевершувала притаманна більшості українців природна дитяча цікавість.
Та як же було й не скам'яніти від подиву перед таким химерним, небезпечним і аж моторошно прецікавим чоловіком:
бо ж він прожив на світі, кажуть люди, не одну таки сотеньку літ;
бо ж обставав Козак за бідних і простих людей, що їм так тяжко та гірко жилося;
бо ж не терпів Мамай солодкого панського духу;
бо ж не боявся він ні шляхти, ні татар, ні турків, ні своїх панів, бо ж був собі чаклун і характерник, чаклун над чаклунами запорозькими, сміливий чортолуп, способний, як кажуть, кішці вузлом хвоста зав'язати чи впіймати вовка за вуха, чи навіть шкуру спустити з чорта живого, бо подейкували ж, буцім жупан у нього зісподу хвацько підбитий самими чортовими спинками, сіренькими, тонісінькими, власноручно здертими, бач, з якихось там стонадцяти кіп дрібних чортів, чортиць і чортенят, бо ж полюбляв Козак поглядом колючим чортів сліпити, тобто всякого врага і супостата;
бо ж, люди кажуть, п'яніли дівчата, на нього поглянувши, хоч він і не дивився на них;
бо ж любив Козак Мамай дітей, і матері їх приводили до нього, щоб руку на голову поклав, — та й вагітні жінки за щастя мали зустріти його, бувши при надії сповити синка;
бо ж воював Козак Мамай супроти горя людського, і в найскрутніші для простого люду українського хвилини завше з'являвся саме там, де були потрібні його любов чи ненависть, його дотепність або мудрість, його відвага чи його доброта, де були потрібні його рада чи помога, —
отож і поява Козака Мамая йшла завжди опліч із лихом, або перестерігала про близьку біду...
От чому люди в Пампушчинім таборі, впізнавши Козака, стривожено загомоніли, зашамотіли та зразу й заніміли, бо ще ж не відали ні про яке нове лихо, котре на них чигало десь поблизу.
Похолонуло в пузі і в пана обозного, коли й він збагнув, нарешті, хто ж оце виник перед ним так невбачай посеред степу, — бо знав же пан Купа, що Мамай — недобрий проти панства чародійник і що — ані ворогувати з ним, ні накладати, з тим лукавим химородником, не приведи господь... Крім того ж, якось долинула до пана Купи втішна чутка, буцімто Козака Мамая недавнечко спіймав і стратив гетьман Однокрил, і тому несподівана поява Козакова ще прикріше вразила обозного, немовби той воскрес із мертвих, хоч умирати й не збирався, як завжди.
От чому, кінець кінцем збагнувши, що перед ним представ Козак Мамай, пан Купа спитав необачно:
— Чи не з того світу, Козаче?
— З того світу, — відповів Мамай таким звичайним робом, що Пампушка аж відсахнувся, мов од нечистої сили. І спробував пожартувати:
— Що ж там наші батьки поробляють?
— А що ж! — лихо блимнувши прискаленим оком, відповів Мамай. — Панам же скрізь добре: сидять собі в казанах, а мужик, бідолаха, рубає дрова та під ними й палить, рубає та палить... Така, як бачиш, дяка вам від бога — за все ваше куріння, поклоніння, ладан і свічки... — і стиха засміявся, і сказав: — Ти ось мені й не відповів: про що ж ти бога молиш, пане Купо? Чого з тим ладаном лабузнишся до вседержителя? Чого? Скажи!
Та й що він міг сказати, пан полковий обозний, оцьому хитрюзі-козарлюзі?
Що міг сказати?
Чи те, що вже знов спалахнула на Вкраїні ганебна війна, почата Однокрилом, гетьманом-кривоприсяжцем Гордієм Пихатим, колишнім полюбовником дружини обозного, пані Роксолани, — війна, про яку ці люди круг нього ще, видно, й не знають?
А чи те, що він вирішив скористатися з цієї війни задля власної вигоди?
Чи, може, те, що він оце їде шукати скарби, зариті ще заходом покійного гетьмана-визволителя десь там, у місті Мирославі, де пан Купа мав честь бути полковим обозним?
А чи те, що сподівається Пампушка-Купа з тими незліченними скарбами повалити в лиху годину війни кривоприсяжця Однокрила (скуби чорта, поки він линяє!), захопити гетьманську булаву, щоб таким же розбійником і гасителем духу народного запанувати над пошарпаною Україною?
***
— Схаменись, дрантогузе чортів! х
— Не лайтесь, пане.
— Не нюхав мого канчука?
— А ти, пане, мого кулака, — і хлопець спокійно простяг Пампушці-Стародупському свій кулак, здоровенний, мов дривітня. І стиха додав: — Він смертю пахне.
— Закатую!
— Я не кріпак тобі, пане.
— Всі хлопи скоро мають стати кріпаками! — і заверещав зненацька: — Ге-е-ть!
— Ой? Грім рака вбив! — удавано злякавшись, посміхнувся Козак Мамай.
— Геть з мого дому!
— А хіба це ваш дім? — простодушно спитав Михайлик, рукою широко обвівши й степ, і неозорі далі, і синій дзвін небес.
— Невірний слуга — гірший ворога, — граючи найчарівнішими низами свого лоскотливого голосу, протуркотіла пані Рокоолана. — Але ж ти досі був слугою вірним.
— Я слугою не був, — знизав плечима Михайлик, і йому вже й самому дивно було, що могло збурити йому кров, коли він тримав на руках оцю вгодовану кралю.
— Ми таки не слуги! — потвердила й неня.
— Я — коваль, — - мовив Михайлик, і так він це мовив, аж сам Козак Мамай від задоволення почервонів, так гаряче сказав, буцімто й справді немає в світі діла кращого, як бути ковалем.
— Не вклонюсь багачу, бо сам хліб молочу, — єхидкувато посміхнувся Козак Мамай, і з його коротенької люлечки сипонули, затріщавши, важкі, веселі іскри.
Ніби одна з тих іскор попала обозному в око, бо він, репе¬туючи, аж зайшовся:
— Пріч! Геть! Згиньте з очей!
— Але ж навіщо ти так сильно, Діомиде? — докірливо спитала Роксолана. — Ти його лиши мені, оцього ведмедяку, коваля оцього, лиши!
— Навіщо він тобі? — здивувався Пампушка.
— Візьму за покоївку, — без сорома казка грайливо блис¬нула своїми вишневотемними зорями пані Купа. — Служитиме мені при вдяганні. При купанні. При постелі. При...
— Ах ти ж кобило ногайська! — несподівано визвірилась на свою пані ковалева ненька і раптом розійшлась, як шуря-буря: мати захищала сина.
— Чого це ти, Явдошко? — спитала пані, мовби й не чула її образливих слів.
Але Явдоха, мати, як левиця, відбороняла молодого коваля від посягання примхливої пані, бо страшнішого за це для будь-якої матінки нічого бути не могло.
— Щоб тебе несвіцький сором побив! — кричала вона. — Сто ножів тобі в твою мотрю, — чого, бач, захотіла! Кому що — до мого сина, а тобі — зась! Така, бач, добра пані, що ледве в матню йому не вскочить! Та в тебе ж коло пупа — чортів купа!.. Але зась! Але зась!
Роксолана марно спитувалась угамувати знавіснілу наймичку, але то був вихор, якого вже, видно, не могла зацитькати ніяка людська сила.
— Я сам скажу, мамо, я сам, — намагався втишити її й Михайлик, але паніматка невгавала, і гострі слова злітали з її присохлих материнських вуст, як важкі блискавиці.
— Салотовко ти чортова! Шерепо невштепурна, стонадцять кіп чортів тобі під хвіст! Та бодай на тебе дяк з кадильницею, на гладку кобилу! Та щоб же тобі...
— Чого репетуєш, Явдохо? — аж навіть розгубившись, знов була спробувала заговорити Роксолана, задкуючи від невеличкої та кругленької, мов цибулька, Явдохи, але все було марно.
— Що ти там шепчеш? — лементувала тая. — Та за твоїм шамотінням і мого крику не чуть! Ти диви, яка пані: величається, мов сучка в човні. Кралюги ти шмат, а не пані! Пранці б тебе випрали, слабогузко ти макоцвітная!
— Явдохо, та вгамуйся ж! — стиха попросив був Пампушка.
— Чого це ти на мене кричиш, котолупе? — визвірилась на нього громовержиця. — Ти краще скажи їй, своїй гетьманській потіпасі... Або краще я їй сама скажу! — і Явдоха знову обернулась до переляканої пані: — І чого це ти вирячилась на мене, мов кизяк з пасльону? Де ж, чи не цяця?! Бодай же пішла ти попід шум та під хвилю, нечупандо ти плисова! Щоб тобі не було солоду й змолоду! Бодай же тобі... — але, зненацька заспокоюючись, додала: — Недодеря! — і сказала вже й зовсім наче мирно: — І не дивись ти на мене відьмою, паплюжище, безсоромнице ти передня і задня, щоб на тебе праведне сонце не дивилось!.. Тьху!
І перевела свій лагідний материнський погляд на Михайлика. І ніжно вхопила свого хлопчика за комір. Та й сказала:
— Ходімо звідси, соколочку мій! — і таким сонечком, такою добротою сяяло її ще не старе, кругленьке, але вже зморшкувате й горем крашене обличчя, що серце в Михайлика тьохнуло, і він свою маму поцілував у лоба. — Ходімо, синку. Га? — ще раз повторила вона. Та й замовкла. Вже ж більше й не лаялась.
І зовсім не тому не лаялась вона, що вичерпалась або стомилась, ні, — а тому тільки наша Явдоха замовкла, що в неї, в милої нені Михайликової, як і в усякої статечної паніматки, вельми розвинене було почуття міри, і вона ще змалку знала польську мудрість: «Цо занадто, то не здрово!» — тобто — крути, та не перекручуй, — і завжди наша Явдоха цю мудру істину прикладала до життя.
***
Отак ось він і ходив либонь по нашій пребагатій землі, мудрощів та хитрощів од віку до віку набираючись, ходив і ходить, бо живий він, мабуть, і тепер, веселий і звитяжний образ, викликаний до життя в надрах минулих віків силою народної фантазії — не Хитрий Петро болгарський, не Ойленшпігель німецький, не Совесдрал польський, не Домишлян сербський, не східні дотепники — Мушфікі чи Ходжа Насреддін, не румунські Пекале і Тендале, а наш-таки козак — Мамай, своєрідне втілення українського характеру, живущий образ волелюбності, стійкості та невмирущості народу, Козак Мамай, котрий на протязі століть, од нападників усяких одбиваючись, плекав одвічну мрію: не воювати, не гарбати, не ярмити нікого, а в себе вдома — риштувати, мурувати, будувати, — Козак Мамай — мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і співак, бабій і заразом — монах, простодушний і мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його і в ступі товкачем не влучиш, — народний герой, котрого чи не споконвіку знають між людьми на Вкраїні, хоч об нім над Дніпром — ні казок не розказано, не складено й пісень.
Ні казок, ні пісень!
А прославили Козака простолюдні художники.
Обабіч славного Дніпра, по старезних козацьких та селянських хатах — на кленових та дубових полотнищах дверей, на кахляних грубах, на кованих скринях, на мальованих олійними фарбами полотнах, навіть на липових колодах вуликів частенько можна було бачити розмаїті парсунй Мамая, тисячі відмін його поличчя з новими раз по раз подробицями пригод, з новими щораз підписами, які вільно трактували діяння і вдачу героя, тисячі сюжетів, що підносили в народі славу Козака.
Ще хлопцем бувши, — мені тоді сповнилось років вісімнадцять, — їздив я до Катеринослава (як звали тоді Дніпропетровськ), щоб розпитати про Мамая в Дмитра Івановича Яворницького, невсипущого шукача запорозької старовини, найвизначнішого буржуазного історика Січі, що написав з десяток томів, присвячених історії Війська Запорозького, збирача пісень, казок та приказок, мовознавця, етнографа і драматурга, автора історичних повістей та оповідань, професора і академіка, котрий був другом і товаришем Іллі Юхимовича Рєпіна: Дмитро Йванович помагав колись великому російському ху¬дожникові шукати в селах понад Дніпром типи й характери для його майбутньої картини «Запорожці пишуть листа султанові», він позував художникові задля образу писаря (в осередку тієї ж картини), він любовно схороняв десятки етюдів до тих самих «Запорожців» (я тоді їх бачив у його музеї)... Радянський академік Дмитро Яворницький, у своїх безнастанних шуканнях, був людиною непосидячою, і саме його заходами історія запорозького козацтва збереглася в своїй неповторній красі, — він був людиною видатної працьовитості, людиною великої душі, великої кебети, і я вважаю за щастя, що колись привелося мені тиснути його руку, розмовляти з ним і взнати про мого Мамая щось таке, що міг розповісти тільки він, цей поетичний і хитруватий українець, котрий і сам скидався інколи на того ж таки Козака Мамая.
Він тоді показував мені і зібрані в катеринославському музеї кілька десятків дверей, які сам учений познімав по старих козацьких хатах Наддніпрянщини, дверей, що на них були нові й нові одміни образів Мамая, мальовані простонародними живописцями XVI — XIX століть.
Багато я ще й потім бачив усяких парсун Козака, і кожен малював його по-своєму, як ось і я малюю свого Мамая тепер.
Всі вони були різні.
Але ж на всіх розмаїтих поличчях був один і той самий запорожець, Козак Мамай.
Той самий український характер.
Характер!
Народні художники малювали Мамая не в січі з ворогом, не верхи на коні, а в спокійній, споглядальній позі: тільки зброя лежить напохваті, тільки лиш кінь басує, а сам Козак, схрестивши ноги, спокійнісінько сидить під деревом, — бо ж він, передусім, був чоловік мирний, якщо, звісно, його не займали, якщо не зазіхав ніхто на волю й славу простих людей України, — а коли вже й зачіпав Козака хтось, то зразки народного малярства часом являли нам і лють його розплати з ворогами.
Сливе всі портрети Мамая мальовано ніби дитячою рукою, бо й справді-таки, то був народу нашого дитячий вік, — а може, й зовсім не дитячий, а тільки не дійшло крізь лихоліття, майже нічого не дійшло до наших днів, крім хіба східнослов'янського дива-дивини — «Слова о полку Ігоревім», крім теплого мармуру труни Ярослава, крім чудових мозаїк та фресок київської Святої Софії, крім галицьких церков і замків, крім десятка літописів, крім купи книг, друкованих любовно в Києві, Острозі, Львові, крім безлічі мудренних візерунків на кераміці, на склі, на золоті, крім гострих діамантів гумору народного, крім шалу українських дум, крім вічно живої пісні...
Зрештою, старих і прастарих надбань народу України дійшло до нас таки чимало. Не лишилось тільки імен творців... Майже нема імені
У інших на той час були вже Калідаса і Шота Руставелі, Арістофан і Навої, Шекспір і Рабле, Рафаель і Копернік, а ми либонь були ще зовсім молоді в ту пору, коли з'явилися в народі перші портрети Козака Мамая, але всі вони жили своє некоротке життя, як витвори високого народного мистецтва, нехай ще незрілі, нехай недосконалі, але живі й живі...
Чи не на всіх поличчях Козак Мамай — вродливий січовик, де трохи старший, де молодший, дядечко невеличкий, кремезний, чорнявий вусань, з козацьким оселедцем, у жупані — коли багатшому, а коли й простому, завжди з бандурою в руках, щира вдача — співак і музика.
На відмінах портрета мальовано всяке причандалля, котре вказувало на Козакові звички, діла й пригоди. Був там і встромлений у землю спис. А до ратища чи до якоїсь дубини прип'ято баского коня; на дереві — шаблюка, біля ніг — рушниця. І гаман. І шевська справа. І шапка-шлик. І порох у турячім розі. Тут же — кварта і чарка. Казанок над вогнем. І ложка, — все, що козакові буває потрібно в поході. Тут же — довговухий песик.
А над головою — грубезний жарт, солоний дотеп, словесна блискавка, виписані біля Козакового рота. Трохи далі, на другому плані бували часом і промовисті яви січового життя: розправа з ворогами, звитяга й пустощі, дружнє частування оковитою з михайлика чи коряка, а чи й побратимське чубіння з товаришем, а чи й повішений догори дригом враг і супостат...
Ще далі та вище, над головою в Мамая, подеколи бував і напис. Часом у чесній прозі. А то віршований.
Завдавано чосу в тих віршах — коли туркам і татарам, що ласились на українські роздоли, коли панам-ляхам чи й своїм же, українським, дукам-срібляникам, перепадало там і єврейським загрібайлам-орендарям, крамарям та корчмарям, тобто всім утисканам і триворогам простого люду: українського, руського, єврейського чи польського.
На малюнку в скрині, що схоронилася в бабусі Ганни, бравий Козак варив над багаттям кулешик, а внизу плівся мирний і цілком тверезий напис:
Ось так я в степу веселюся,
Одним кулешем похмелюся.
І досі він блимає мені, той живий вогник під казанком, наче я й зараз лежу на дні старої скрині й заглядаю звідти в хмільний світ минулого, відблиски якого завше мерехтять наді мною в розумних, прегарних і прехитрих очах Козака Мамая. Мерехтять і мерехтять живі ті очі наді мною. Та й ви, читачу, вже бачите їх.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2013-02-17 03:55 pm (UTC)