Мова – хоч ложкою їж…

Originally posted by joanerges at Мова – хоч ложкою їж…

Уривки розділу «Трохи про український характер» книги Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Український химерний роман з народних уст», виданого у 1958 (sic) році.

Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник... Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів. Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду, навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тоді Січ), і плив конем через пучину, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе. Мріючи в перлистім шумовинні — далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра. ( Read more... )

Чемодановокзалля

Originally posted by qermit at Чемодановокзалля

Для здорового і притомного обговорення мовного питання, вкотре інспірованого нашою злочинною владою, бракує розуміння нібито очевидного факту, що повсякчас має місце вкрай занижена оцінка складності ситуації і спроба спростити вибір мови спілкування і творчості до елементарної лінгвістичної преференції чи пак прояву естетичної примхи або політичної впертості.

Проте, на превеликий жаль, хоч би сь був тричі ладен, але не будеш на негайну вимогу годен, крім лексичного апарату, знайти відповідники для величезної бази своїх накопичених комунікативних інструментів, включаючи звичні з дитинства каламбури, рими, жартики, побрехеньки, субкультурні меми, сталі вирази тощо. Гнобителі нездалих питомо російськомовних опанувателів української мови докоряють нехіттю перемкнутися на дуже споріднену - майже таку саму! - мову, не помічаючи при тому, що протирічать самі собі в тому, що в такий спосіб заперечують те, що наша мова не є похідним діалектом російської, в якій достатньо зробити лексичну автозаміну в Руті. Адекватно зрозуміти складність повного переходу на українську з російської можуть тільки ті, хто проходив цей шлях, трепетно нарощуючи в собі новий культурний шар, що виходить далеко за межі уроків мови та літератури.

Йдеться здебільшого про людей, що в царині своєї рідної мови завжди завдавали собі клопоту постійно підвищувати стандарти власного мовлення, - тих, хто вбачає в слові не тільки засіб передачі інформації, і тих, кому некомфортно висловлюватись без передачі найменших нюансів своєї думки. Такі люди, як правило, чесно отримують найвищі оцінки з української у школі та в університетах; грамотно заповнюють документи і бланки бухгалтерської звітності; їхні твори з літератури можуть навіть перемагати на районних і обласних олімпіадах. Але левова частка з них буде все одно невдоволена, почувши чи прочитавши себе в ситуаціях, що вимагають максимального філологічного хисту - у творчих поривах, в обстоюванні своєї позиції в складних інтелектуальних баталіях, ба навіть у промовлянні слів ніжності коханій людині.

Такі люди, маючи глибоко патріотичні мотиви, попри все частенько звертають з праведного шляху українізації через те, що несподівано для себе здибали на ньому грізний і наглий облом у вигляді тисячі недооцінених на низькому старті складнощів: браку часу на мовне самовдосконалення в обсягах, необхідних для швидкого та ефективного підняття рівня знань; неприємні кумедні ситуації і кпини у живому мовленні; і головне - відсутності не просто мовного середовища, а середовища не тільки заради мови. Остання проблема найважча до розв'язання, адже постає необхідність змінювати своє життя у багатьох супутніх аспектах, серед яких саме соціальний може збудувати мур нездоланних завад. Бо часом треба інтегруватись в нові колективи, дискурси, ідеології, орбіти, колони, лави, строї і страви.

Але зрозуміти означає шукати компроміси, дослухатися до чужої думки, коли так кортить одностайним рішенням проводу на мовних зборах рішуче скасувати, миттєво впровадити, і зачемодановокзалити по самісіньку кострому. Згадується вікопомний візит Аскольда Лозинського, який незбагненним робом знайшов десь у Києві (!!!) рідкісну російськомовну (!!!) об'яву і гнівно здер її з окупаційних дверей промосковського будинку. Про що й відзвітував у блозі на УП, і з чистим сумлінням людини, що виконала свою душдіаспорську місію, відбула у свою рідну екзилю.

Адекватність - ключовий чіт-код у вирішенні складних навколополітичних проблем. І ця не становить виключення. Але, як і всякі чіт-коди, вона вважається запростим шляхом як для такої складної гри, як у нас, і не підтримується суспільством. Бо ж мусимо сумлінно пройти всі рівні маразму, щоб у висліді здобути свою омріяну перемогу в тупій аркаді на застарілій платформі.