Як ми рожали - з архіву
Mar. 23rd, 2010 11:24 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
iskra75Сьогодні хороший знайомий ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
vates_faith повідомив, що в них народилася дочка (зичу їм найкращого!) і що на партнерські роди його надихнув наш приклад. Аж самому стало цікаво, що я тоді описував.
Тож, тільки задля архіву (ну, може, ще комусь доречі прийдеться) дублюю свій текст звідси:
http://elvir4.livejournal.com/2008/06/03/ і сподіваюся, що жона не лаятиметься, що підзамковий пост одкриваю - просто у свій 35 день народження не завадить згадати, як то народження відбувається.
Отже, мова йде про 2 червня 2008 року
На перше червня ми уже всі жданики поїли - дитина назовні не хоче, хоч ти всерися. Лікарі одне за одним нам розказують, що ми її вигодували аж надто, що дитина розмірами з Іллєю Муромцем тягатиметься... але пологовий нам попався геть із природними принципами (ну, там ждати переймів без стимуляторів, грудна годівля і все таке), тож стимулювати нас не поспішали: серцебиття у плода нормальне - і слава богу!
Надвечір першого я трохи поганяв чудиків і без особливих сподівань дивився сумне кіно про работоргівлю в Америці до половини на другу, потім неспокійно заснув...
О пів на шосту ранку мене розбудив оленчин дзвінок: "милый, кажется, началось... ощущения совершенно новые. Будь готов выезжать". Голос свыдчить, що боляче.
Поки просинався, приймав душ, устала теща. Заохкала, запанікувала трохи. Старався бути якомога серйозним. Збігав до "цілодобового магазину" поблизу, ледь не виніс шибку, бо треба було купити пару пляшок водички - ніхто не озвався. Через хвилину, як викликав таксі, дзвонить Оленка: "Выезжай".
Ранком їхати по городу - саме задоволення: тихо, прозоро, пробок катма. З водієм не перекинулися жодним словом. Домчали до пологового. Решту залишіть.
Біжу в магазинчик поблизу, де завжди собі "Оксамитове" купую після одвідин. Виявився відкритим. Беру водичку і картаю себе - чого мені коштуватимуть ці п"ять хвилин затримки?..
У приймальному виявляється відкрито, напівсонна медсестра поважного віку цікавиться без особливого оптимізму, чого це я. Кажу, по мене мають спуститися: жона роджає. Клятий кашель курця разом з переживанням ледь не зірвали мою присутність на родах. "Мужчина сильно кашляет - пропускать? Нас самих с кашлем на работу не пускают" Написав начальникові СМСку "Поехал рожать" і вимкнув нахер телефона. Врешті, "переодевайтесь. Нет, эта накидка не пойдет, возьмите вот халат". Везуть на сьомий поверх, ведуть у палату, де лежить моя Оленка, і по очах видно, що рада, але явно не до мене зараз - перейми.
У найближчі десять хвилин розумію, що моя тут присутність суто символічна: помогти нічим не можу. У паузах намагаюся вести про щось розмови, аби одволікти, подаю водичу, витираю лоба. Жона реагує, але дуже кволо.
Перейми йдуть одна за одною. Хвилина передперейми, хвилина власне самої перейми, хвилинка затухання, пара хвилин спокою. Біль явно щоразу дужчий. Моя героїчна Оленка придумала ідеальний аутотренінг: як починається, вона твердить: "Это пройдет, это скоро пройдет. Лапочка моя, потерпи чуть-чуть, это не может быть вечно, это очень скоро пройдет" І жлдного разу не помилилася - таки проходило.
Я вперше бачив, як можна дуже глибоко заснути на хвилину. Оленку прихоплювало, я співчував, тримаючи її за руку, потім одпускало - і вона провалювалася у вельми глибокий сон, іноді навіть з хропінням. Я бовванів поряд: була б свічка - тримав би, а так відчуття абсолютного безсилля охоплювало дедалі більше. Тож, довелося якось абстрагуватися: змирися з тим, чого не можеш змінити, і очікуй результатів.
Навідувалися лікарі, акушерка, медсестра. Цікавилися, я їм розповідав про перебіг, казали, що все гаразд і так і має бути. Поклався на них і постарався не панікувати. Пару разів Оленку відводили на крісло і дивилися розкриття шийки матки. Казали, що уже досить велике - 8см, лишилося трошки.
Висновок про перейми. Це - найважчий, найболючіший процес при пологах. Бо це довго і постійно і безперестанно і на котрійсь годині здається незкінченним. Але природа явно чимось захищає жінку - її свідомість затьмарена, вона не цілком у цім світі. Це передається й чоловікові: зі здивуванням помічаєш, що час летить швидче за звичайне. Порада: будьте поряд і не бажайте більшого; як це не дивно, але є моменти, коли природа, жіночі тіло й інтуїція куди розумніші за всю яйцяту стать з її практицизмом і логікою.
Приблизно годині о десятій (на п"ятій-шостій годині перейм)акушерка сказала, що ставитимуть крапельницю, а Оленці здалося, що почалися потуги. Акушерка назвала їх ложними, "ненастоящими". Нам поставили крапельницю і вприснули щось. На крапельниці було написано: "Хлорид натрію", що там було насправді - бог знає, але від цього матка почала активно скорочуватись. Обіцяли, що може затьмаритися в голові, але Оленка стала більш свідомою і менш кволою. Перейми стали сильнішими, проходили серіями по дві-три без перерви.
Про дихання. Або моя Оленка геній, або це закладено в генах - коли слід було стримуватись, вона дихала грудьми і коротко, а на потугах вдихала глибоко і черевом (тільки от часто видихала занадто в лице, що воно аж червоніло - то неправильно)
Прийшли лікарка з акушеркою, мене вигнали з палати - робили пальпацію готовності матки до пологів, остаточно чистили кишковик і, мабуть, вважали, що мужеві не слід цього бачити.
Ремарка: шановні чоловіки, якщо ви не готові побачити кров чи голі статеві губи вашої жінки і якісь природні виділення тіла - не йдіть на пологи; якщо ж готові - страшнішого за описане ви не побачите. А, ну ще когось може шокувати вигляд синюшної дитини, але за хвилину після народження вона приймає нормальний колір шкіри.
Через якийсь невеликий час Оленці розказали, як правильно тужитись (коліна до себе, побільше повітря в легені - і активно "какаємо") і порадили піти потужитись на унітазі (це виявилося зручнішим за лежання на ліжку; думаю, якби була гумова куля, на ній би нам переживати перейми, певне, було б легше). На унітаз вона ходиа ще двічі і сиділа там по 15-20 хвилин, активно тужачись, а акушерка по її звуках визначала положення дитини (принаймні це так виглядало: "Вооот, хорошо, еще разочек, тааак, совсем хорошо, так и надо. Что, само лезет? Так и должно быть."
Взагалі, поведінка лікарки і акушерки настільки дихала спокоєм, оптимізмом, що я й сам цим перейнявся, за що було дико соромно: дружина тут страждає, терпить, а я спокійнісінький як слон, ще й жарти якісь допускаю. Щоправда, сподіваюся, це було ліпше, ніж впадати у відчай.
Оленка під цей час зовсім прокинулася (це порівнюючи з переймами), одповідала абсолютно внятно, казала, що коли перейми самі по собі - то то гаплик, а як з потугами разом - так і жити можна.
Врешті нам сказали, що ще три потуги - і йдемо до пологової зали.
Пішли. Оленка ледве пересувається, дивуючись, що ноги не зводяться докупи, я човгаю поряд, несучи стойку з крапельницею (знайшов таки собі свічку, аби тримати!)
Зайшли до зали, з великим трудом Оленка вилізла на крісло, а їй ще й ноги в розкорячку ставлять (схоже, їй це було зовсім не до вподоби), а я при цьму ще й помагаю.
Ремарка: шановні чоловіки, не суйтеся зі своїми порадами, здогадками і поміччю, коли вас про це не просять, а коли просять, виконуйте негайно і без самодіяльності - чим менше ви заважатимете лікарям, тим краще для усіх. "Подчиненный перед лицем начальствующим вид должен иметь лихой и придурковатый, дабы разумением своим не смущать начальника."
Тужились. Мені сказали підтримувати голову Оленки на потугах (не знаю, чи доречно це було з мого боку - може, просто знайшли придуркові зайняття). Дитинка йшла важкувато, тож, попередньо обезболивши, зробили епізіотомію (розріз на проміжності). Потім послали сестру за неонатологом. З моменту, як за вигуками лікарів показалася голівка, за три сильні потуги витягли мою доню з Оленки. Вона цього навіть не одразу зрозуміла.
Дитина була сильно синьоголова, білотелеса, мовчазна і волосата.
Обрізали пуповину, поклали дитя на столика. Оленка мені кричить, щоб я йшов до дитини, а я стою як телепень останній. Хотілося і плакати, і сміятися одразу. І якось це все було так буденно, що ні на перше, ні на друге не зважився. Стільки місяців готував для цього моменту промови, важливі якісь слова, а тут як відняйло. Лікарі її заспокоюють, що, мовляв, бпачиш, ми ж не панікуємо, от і тобі не слід, все е гаразд. І тут Оленка мені сказала, що, якщо я захочу другу дитину, вона не заперечуватиме. Щоправда, потім виправдовувалася, що то було в пориві ейфорії, але я вірю, що тут жіноча суть показалася цілком - жити і дарувати життя!
Грубувата неонатолог подивилася дитину, одсмоктала слиз (я тоді вперше почув голос моєї Оксанки - слухати мені тепер його часто і довго), полаяла нас за куріння - мовляв, погана плацента (дитяче місце щойно одійшло), вони з лікаркою обсудили якихось ще пацієнток, неонатолог поскаржилася, що вона сьогодні сама на весь пологовий, і побігла.
Лікарка з акушеркою і медсестрою готуються шити Оленку, дитя лежить сучить ніжками і покряхкує, Оленка лежить і переляканими очима на все дивиться, я стою і тупо на фсьо сматрю...
Потім донечку зважили, поміряли, назвали засранкою (меконій відійшов), поставили оцінку 7-8 за Апгар, сповили, оддали мені і почали зашивати оленчини розриви, вимокувати кров з матки і все таке. Їй було боляче, хоч усе й було з місцевим наркозом. Це тяглося довго - хвилин 40 - годину, а тому сильно дратувало: наче б то все уже позаду, а терпіти доводиться ще.
Потім нас вивезли на каталці в коридор і залишили на дві години. Ми про щось говорили, нам показали, як правильно дитинчаті давати цицю, Оленка дзвонила рідним і приймала привітання... А я весь цей час тримав доню на руках і був щасливий. Тепер я, схоже, став повноцінним мужиком, хоча розуміння цього прийде пізніше...
PS Про залізничний пологовий.
Персонал - супер: уважні, м"які, спокійні професіонали. Йдуть за природою, а не насилують її. Якщо попадаються не дуже приємні персоналії, то то скоріше вийнятки. Не зажрані і відмовляються (звичайно, на показ, але все ж таки) від тих не вельми великих грошей, що суєш їм після пологів. Будівля у досить непоганому стані, терпимий ремонт (щоправда, усі двері навішені косо). Лікарня не переповнена, бо малознана. Раджу й іншим
vates_faith повідомив, що в них народилася дочка (зичу їм найкращого!) і що на партнерські роди його надихнув наш приклад. Аж самому стало цікаво, що я тоді описував.Тож, тільки задля архіву (ну, може, ще комусь доречі прийдеться) дублюю свій текст звідси:
http://elvir4.livejournal.com/2008/06/03/ і сподіваюся, що жона не лаятиметься, що підзамковий пост одкриваю - просто у свій 35 день народження не завадить згадати, як то народження відбувається.
Отже, мова йде про 2 червня 2008 року
На перше червня ми уже всі жданики поїли - дитина назовні не хоче, хоч ти всерися. Лікарі одне за одним нам розказують, що ми її вигодували аж надто, що дитина розмірами з Іллєю Муромцем тягатиметься... але пологовий нам попався геть із природними принципами (ну, там ждати переймів без стимуляторів, грудна годівля і все таке), тож стимулювати нас не поспішали: серцебиття у плода нормальне - і слава богу!
Надвечір першого я трохи поганяв чудиків і без особливих сподівань дивився сумне кіно про работоргівлю в Америці до половини на другу, потім неспокійно заснув...
О пів на шосту ранку мене розбудив оленчин дзвінок: "милый, кажется, началось... ощущения совершенно новые. Будь готов выезжать". Голос свыдчить, що боляче.
Поки просинався, приймав душ, устала теща. Заохкала, запанікувала трохи. Старався бути якомога серйозним. Збігав до "цілодобового магазину" поблизу, ледь не виніс шибку, бо треба було купити пару пляшок водички - ніхто не озвався. Через хвилину, як викликав таксі, дзвонить Оленка: "Выезжай".
Ранком їхати по городу - саме задоволення: тихо, прозоро, пробок катма. З водієм не перекинулися жодним словом. Домчали до пологового. Решту залишіть.
Біжу в магазинчик поблизу, де завжди собі "Оксамитове" купую після одвідин. Виявився відкритим. Беру водичку і картаю себе - чого мені коштуватимуть ці п"ять хвилин затримки?..
У приймальному виявляється відкрито, напівсонна медсестра поважного віку цікавиться без особливого оптимізму, чого це я. Кажу, по мене мають спуститися: жона роджає. Клятий кашель курця разом з переживанням ледь не зірвали мою присутність на родах. "Мужчина сильно кашляет - пропускать? Нас самих с кашлем на работу не пускают" Написав начальникові СМСку "Поехал рожать" і вимкнув нахер телефона. Врешті, "переодевайтесь. Нет, эта накидка не пойдет, возьмите вот халат". Везуть на сьомий поверх, ведуть у палату, де лежить моя Оленка, і по очах видно, що рада, але явно не до мене зараз - перейми.
У найближчі десять хвилин розумію, що моя тут присутність суто символічна: помогти нічим не можу. У паузах намагаюся вести про щось розмови, аби одволікти, подаю водичу, витираю лоба. Жона реагує, але дуже кволо.
Перейми йдуть одна за одною. Хвилина передперейми, хвилина власне самої перейми, хвилинка затухання, пара хвилин спокою. Біль явно щоразу дужчий. Моя героїчна Оленка придумала ідеальний аутотренінг: як починається, вона твердить: "Это пройдет, это скоро пройдет. Лапочка моя, потерпи чуть-чуть, это не может быть вечно, это очень скоро пройдет" І жлдного разу не помилилася - таки проходило.
Я вперше бачив, як можна дуже глибоко заснути на хвилину. Оленку прихоплювало, я співчував, тримаючи її за руку, потім одпускало - і вона провалювалася у вельми глибокий сон, іноді навіть з хропінням. Я бовванів поряд: була б свічка - тримав би, а так відчуття абсолютного безсилля охоплювало дедалі більше. Тож, довелося якось абстрагуватися: змирися з тим, чого не можеш змінити, і очікуй результатів.
Навідувалися лікарі, акушерка, медсестра. Цікавилися, я їм розповідав про перебіг, казали, що все гаразд і так і має бути. Поклався на них і постарався не панікувати. Пару разів Оленку відводили на крісло і дивилися розкриття шийки матки. Казали, що уже досить велике - 8см, лишилося трошки.
Висновок про перейми. Це - найважчий, найболючіший процес при пологах. Бо це довго і постійно і безперестанно і на котрійсь годині здається незкінченним. Але природа явно чимось захищає жінку - її свідомість затьмарена, вона не цілком у цім світі. Це передається й чоловікові: зі здивуванням помічаєш, що час летить швидче за звичайне. Порада: будьте поряд і не бажайте більшого; як це не дивно, але є моменти, коли природа, жіночі тіло й інтуїція куди розумніші за всю яйцяту стать з її практицизмом і логікою.
Приблизно годині о десятій (на п"ятій-шостій годині перейм)акушерка сказала, що ставитимуть крапельницю, а Оленці здалося, що почалися потуги. Акушерка назвала їх ложними, "ненастоящими". Нам поставили крапельницю і вприснули щось. На крапельниці було написано: "Хлорид натрію", що там було насправді - бог знає, але від цього матка почала активно скорочуватись. Обіцяли, що може затьмаритися в голові, але Оленка стала більш свідомою і менш кволою. Перейми стали сильнішими, проходили серіями по дві-три без перерви.
Про дихання. Або моя Оленка геній, або це закладено в генах - коли слід було стримуватись, вона дихала грудьми і коротко, а на потугах вдихала глибоко і черевом (тільки от часто видихала занадто в лице, що воно аж червоніло - то неправильно)
Прийшли лікарка з акушеркою, мене вигнали з палати - робили пальпацію готовності матки до пологів, остаточно чистили кишковик і, мабуть, вважали, що мужеві не слід цього бачити.
Ремарка: шановні чоловіки, якщо ви не готові побачити кров чи голі статеві губи вашої жінки і якісь природні виділення тіла - не йдіть на пологи; якщо ж готові - страшнішого за описане ви не побачите. А, ну ще когось може шокувати вигляд синюшної дитини, але за хвилину після народження вона приймає нормальний колір шкіри.
Через якийсь невеликий час Оленці розказали, як правильно тужитись (коліна до себе, побільше повітря в легені - і активно "какаємо") і порадили піти потужитись на унітазі (це виявилося зручнішим за лежання на ліжку; думаю, якби була гумова куля, на ній би нам переживати перейми, певне, було б легше). На унітаз вона ходиа ще двічі і сиділа там по 15-20 хвилин, активно тужачись, а акушерка по її звуках визначала положення дитини (принаймні це так виглядало: "Вооот, хорошо, еще разочек, тааак, совсем хорошо, так и надо. Что, само лезет? Так и должно быть."
Взагалі, поведінка лікарки і акушерки настільки дихала спокоєм, оптимізмом, що я й сам цим перейнявся, за що було дико соромно: дружина тут страждає, терпить, а я спокійнісінький як слон, ще й жарти якісь допускаю. Щоправда, сподіваюся, це було ліпше, ніж впадати у відчай.
Оленка під цей час зовсім прокинулася (це порівнюючи з переймами), одповідала абсолютно внятно, казала, що коли перейми самі по собі - то то гаплик, а як з потугами разом - так і жити можна.
Врешті нам сказали, що ще три потуги - і йдемо до пологової зали.
Пішли. Оленка ледве пересувається, дивуючись, що ноги не зводяться докупи, я човгаю поряд, несучи стойку з крапельницею (знайшов таки собі свічку, аби тримати!)
Зайшли до зали, з великим трудом Оленка вилізла на крісло, а їй ще й ноги в розкорячку ставлять (схоже, їй це було зовсім не до вподоби), а я при цьму ще й помагаю.
Ремарка: шановні чоловіки, не суйтеся зі своїми порадами, здогадками і поміччю, коли вас про це не просять, а коли просять, виконуйте негайно і без самодіяльності - чим менше ви заважатимете лікарям, тим краще для усіх. "Подчиненный перед лицем начальствующим вид должен иметь лихой и придурковатый, дабы разумением своим не смущать начальника."
Тужились. Мені сказали підтримувати голову Оленки на потугах (не знаю, чи доречно це було з мого боку - може, просто знайшли придуркові зайняття). Дитинка йшла важкувато, тож, попередньо обезболивши, зробили епізіотомію (розріз на проміжності). Потім послали сестру за неонатологом. З моменту, як за вигуками лікарів показалася голівка, за три сильні потуги витягли мою доню з Оленки. Вона цього навіть не одразу зрозуміла.
Дитина була сильно синьоголова, білотелеса, мовчазна і волосата.
Обрізали пуповину, поклали дитя на столика. Оленка мені кричить, щоб я йшов до дитини, а я стою як телепень останній. Хотілося і плакати, і сміятися одразу. І якось це все було так буденно, що ні на перше, ні на друге не зважився. Стільки місяців готував для цього моменту промови, важливі якісь слова, а тут як відняйло. Лікарі її заспокоюють, що, мовляв, бпачиш, ми ж не панікуємо, от і тобі не слід, все е гаразд. І тут Оленка мені сказала, що, якщо я захочу другу дитину, вона не заперечуватиме. Щоправда, потім виправдовувалася, що то було в пориві ейфорії, але я вірю, що тут жіноча суть показалася цілком - жити і дарувати життя!
Грубувата неонатолог подивилася дитину, одсмоктала слиз (я тоді вперше почув голос моєї Оксанки - слухати мені тепер його часто і довго), полаяла нас за куріння - мовляв, погана плацента (дитяче місце щойно одійшло), вони з лікаркою обсудили якихось ще пацієнток, неонатолог поскаржилася, що вона сьогодні сама на весь пологовий, і побігла.
Лікарка з акушеркою і медсестрою готуються шити Оленку, дитя лежить сучить ніжками і покряхкує, Оленка лежить і переляканими очима на все дивиться, я стою і тупо на фсьо сматрю...
Потім донечку зважили, поміряли, назвали засранкою (меконій відійшов), поставили оцінку 7-8 за Апгар, сповили, оддали мені і почали зашивати оленчини розриви, вимокувати кров з матки і все таке. Їй було боляче, хоч усе й було з місцевим наркозом. Це тяглося довго - хвилин 40 - годину, а тому сильно дратувало: наче б то все уже позаду, а терпіти доводиться ще.
Потім нас вивезли на каталці в коридор і залишили на дві години. Ми про щось говорили, нам показали, як правильно дитинчаті давати цицю, Оленка дзвонила рідним і приймала привітання... А я весь цей час тримав доню на руках і був щасливий. Тепер я, схоже, став повноцінним мужиком, хоча розуміння цього прийде пізніше...
PS Про залізничний пологовий.
Персонал - супер: уважні, м"які, спокійні професіонали. Йдуть за природою, а не насилують її. Якщо попадаються не дуже приємні персоналії, то то скоріше вийнятки. Не зажрані і відмовляються (звичайно, на показ, але все ж таки) від тих не вельми великих грошей, що суєш їм після пологів. Будівля у досить непоганому стані, терпимий ремонт (щоправда, усі двері навішені косо). Лікарня не переповнена, бо малознана. Раджу й іншим
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
Вітаю з днем народження!!!
Date: 2010-03-23 01:56 pm (UTC)Із задоволенням прочитала пост. Мої записи - паперові і трохи інакші. Але є місце, яке мене дуже вразило: "І тут Оленка мені сказала, що, якщо я захочу другу дитину, вона не заперечуватиме." Я її розумію. Коли народився Іванчик, тільки-но, його голенького поклали на мене, я взяла чоловіка за руку і сказала: "Заради такого щастя, я ладна пережити пологи ще раз. Я хочу другу дитину." Може ейфорія, але скорше ти маєш рацію - жіноча природа.
Успіху вам, щастя і любові, тобі і твоїм чарівним дівчатам.
Re: Вітаю з днем народження!!!
Date: 2010-03-23 02:24 pm (UTC)в тому ж і річ, що побутові умови у нас не сильно сприяють заведенню ще дітей, але зараз ми про другу дитину говоримо як про діло вирішене: обов'язково народимо ще через пару-трійку літ