Діагноз: війна

[iskra75]

Діагноз: війна.
https://www.facebook.com/diagnosisthewar
Недавно запросили взяти участь у цьому проєкті. Записують особисті історії убд і складають їх до єдиного архіву, звідки потім будь-хто будь-коли зможе брати їх цілком чи розбирати на цитати.
Розмова вийшла довгою, але виговоритися вийшло дуже добре. Доволі повно розказав про мою особисту війну 2014-2015.
Інтерв'ю брала і розшифровувала Anna Prokhorova
Попереджаю: очінь многа букв! І це нередагована розшифровка прямої мови - записано все так, як звучало.


- Запис ввімкнений і будь ласка, давайте, якщо можна, про всяк випадок проговоримо ще на запис, що я отримала Вашу інформовану згоду. Але прошу, скажіть, що Ви знаєте про наш проект, про що йдеться і що ви свідомі того, що я ввімкнула аудіозапис.
- Так, я читав про Ваш проект, я його вітаю, мені дуже подобається ідея створити базу даних по війні. Щоб будь-хто в будь-який момент міг нею користуватись. Я радо це підтримую і з задоволенням поділюся своїми спогадами.
- Супер. Дякую. Тоді про всяк випадок скажу, що, якщо Вам зручніше наприклад в якийсь момент говорити російською, будь ласка, говоріть тією мовою, якою Вам зручно.
- Мені приємніше говорити українською, хоча російська - моя рідна.
- За бажанням. Просто чомусь спостерігаю, що саме коли люди захоплюються, починають говорити про свій воєнний досвід, то хочеться говорити російською. Тому і кажу, щоби Ви говорили такою мовою, якою Вам зручніше.
- Добре, я розумію, що це не принципово.
- Добре, то можемо починати. Просто можливо почніть з того, що було до війни, розкажіть трошки про себе.
- Добре. Я народився і виріс у Донецьку, мені зараз майже 46 років. До, по-моєму, 18-ти років я мешкав у Донецьку, далі поїхав навчатися у Горлівку. От, а після цього вже, після того вже, як кинув інститут, переїхав мешкати до Києва. З кінця 90-х років мешкав у Києві, от. Певний час не цікавився не політикою, ні чим таким, от, аж поки не вибухнув перший Майдан, і от на ньому я брав активну участь, і у другому Майдані теж брав активну участь. Навіть, ну, не можна сказати, що поранений був, мені рикошетом прилетіла куля від «Беркута» в плече. Буквально, там за тиждень вже міг нормально рукою володіти. От, ну і, в принципі, був патріотом мабуть все життя, навіть живучи в Донецьку, дуже цікавився історією України, дуже любив країну взагалі. От, мабуть, в цьому плані трошки був білою вороною на тлі інших оточуючих. От, ну і, звісно, коли грянула війна на Донбасі, ну, це дуже сильно зачепило. Першим поштовхом було, ну одразу, буквально на наступний день, як було захоплено Крим, пішов у воєнкомат там, по місцю, де проживав у Києві. Але виявилося, що, коли я переїжджав, мої документи з Донецького воєнкомату не прийшли у Київ. Я не стояв на обліку. Ну, тобто без бумажки людини нема. От, і ну, я попросив там якось спробувати дістати мої документи, вони знизали плечима – сказали: «Ну, ви ж розумієте. Шо, напевно, ми запит подамо, а чи вдасться, чи не вдасться – невідомо». Короче, так зам’яли розмову. Я просив поставити мене на якийсь там облік, в разі чого, щоб я швиденько міг бути мобілізований. Вони… ну там, знаєте, такої старої закалки сиділи баришні, такі чиновниці у поганому розумінні цього слова, вони покивали-покивали, там у паперах повністю зарилися, і, звісно, це загуло. От, а події розвивалися тоді драматично. Ну, і, звісно, це – моя батьківщина, я дуже сильно переживав за те, що там коїлося. При чому у мене ж там в Донецьку лишилися батьки, лишилися двоє братів, сестра. Ну, на жаль, вони являють собою такий яскравий приклад "ватників". От, тобто вони повелися на всю цю російську пропаганду абсолютно чесно, коли ми пропонували, там, до нас у Київ приїхати, щоб перечекати, ну, поки там ідуть воєнні дії і все таке, то сестра, нічого не сказавши, просто з сім’єю дременула до Росії, мати видала фразу: «Нам від вас нічого не треба», ну, важкувато було. От… кожен день, зрозуміло, починався з того, що читалися новини, кожен день постійно в стресі, постійно шукав якусь інформацію. Ну, мабуть, тоді пів-країни так жило. Ну і пробував подаватися, якісь заявки в батальйон «Донбас», ще кудись дзвонив, з того боку відповідали: «Так, так ми вас запишемо», ну, ніхто не передзвонював. От, а мене це все дуже сильно гнітило, дуже сильно давило. От… і десь уже влітку я остаточно не зміг уже боротися із совістю, хоча було дуже страшно і поговорив з жінкою, кажу: «Так і так, сонечко, я більше не можу, я, мабуть, буду іти добровольцем, бо страшне коїться, а я вже не витримую». І, за що я їй страшенно вдячний, вона пішла назустріч. Єдина умова, яку вона мені поставила – це не брехати. Каже, все, абсолютно… не казати, що я там десь на полігоні або іще щось, а говорити все як є. Якщо є якісь проблеми, то прямо про це говорити. Ну, в принципі отак.
От, мені тоді, як камінь з душі звалився, і тут я в мережі побачив відеозаклик комбата новоствореного батальйону, 11-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь». Він закликав іти добровольцями до них. І давалися контакти, як виявилося, це були волонтери, група волонтерів, яка обслуговувала цей батальйон, взялася повністю йому помагати і в тому числі організаційно помагали з добровольцями. Тобто люди зверталися до них, з ними проводилася співбесіда. Якщо видно було, що людина підходить, що, в принципі, рішення прийнято свідомо, то далі вони дуже швидко, там, я не знаю, на яких вони домовленостях це робили, вони організовували всі документи по воєнкоматах. От, ну, я прийшов на співбесіду, навіть попав на якесь інтерв’ю там, там брали для якогось каналу, не пам’ятаю, от, на співбесіді. Ну, те ж саме, що зараз ось Вам, розказував, те ж саме і там розказав. Звісно, спитали, чи був в армії, звичайно, відповів, ні, не був; чи маю досвід, ні, не маю; «ну, гаразд Ви нам підходите». От, і буквально за кілька днів, мені уже треба було збігати там якісь довідки взяти, ті, ті, ті. При чому, що цікаво, довідки доводилося оплачувати з власної кишені. Тобто самі воєнкомати на зустріч абсолютно не йшли. Не можна сказати, що ставили палки в колеса, але, ну, не було такого, що воєнкомати старалися залучити людей до війни. Отак.
Швиденько, буквально за тиждень зібрали всі документи, пройшов медкомісію, там те се, п’яте-десяте і сказали: «7-го числа, 7-го серпня 14-го – виїзд, виїзд в частину». У призначений момент прийшов на збірний пункт, це поліграфічне підприємство, там десь, на Подолі. По-моєму, Мегаполіграф називається. От, таких, як я, там було десятки півтора нас, добровольці, більшість - мешканці Києва. Дуже цікавий момент – варто зазначити, що більшість добровольців, які були в нашому батальоні, вони були киянами і вони були із вищою освітою. Це отой жарт про те, що середній ополченець має дві відсидки, а середній доброволець український має дві освіти вищих. Воно дійсно справдилось. От, і нас посадили в бусики з поліцією, тоді ще міліцією, повезли. Куди ми їдемо, ми точно не знали, аж гульк… ну, там перезнайомилися по дорозі, хороші хлопці всі були, деякі навіть з дуже серйозними званнями, там, серед нас, наприклад, був полковник СБУ у відставці, якого не взяли в батальйон, бо під нього, під його звання не знайшли посади. От такий от ідіотизм. Ну ладно, то ремарка.
І приїхали ми прямісінько у Дебальцево, щойно-щойно звільнене, буквально 2-3 дні, як його звільнили наші війська, і ото ми туди приїхали. Це був маленький, перший мабуть шок. Що ми, все ж таки, думали, що нас хоча б на пару тижнів закинуть кудись, на якийсь полігон, десь навчать принаймні. Хоч стріляти, я не знаю, зі зброєю поводитися. Ні, ми приїхали прямо туди з корабля на бал.
От, батальйон був, звісно, недоукомплектований. Прямо на місці там... хто не був в армії, а таких серед нас, от таких нас добровольців, була більшість, прямо там прийняли присягу, от, і мене призначили до роти вогневої підтримки СПГ-шником. Я його, я цю шайтан-трубу ніколи в житті не бачив, що це таке, не знав, там, доводилося качати з Інтернету якісь описи, щоб якось познайомитися. Варто зазначити, що в бойових умовах я так жодного разу і не вистрілив з нього.
- Чому?
- Коли ми намагалися, там був момент, коли ми намагалися, поміж боями, навчитися з нього стріляти, він виявився… ну, спершу, там, пару пострілів зробив, а потім там у нього щось поламалося, він перестав стріляти. Це по-перше, а по-друге, я його просто ненавидів, бо воно важке... ми з ним, з напарником... власне, той, хто порадив звернутися до мене, зі Шльомою... ми носилися, як дурні зі ступою... воно було важке, незручне і в разі серйозних бойових дій навряд чи воно, ця зброя, ну, була б корисна. Ну, коротше, не лягло в руку, що називається.
І в Дебальцево ми пробули, щоб не збрехати, по-моєму 3 дні, а тоді, от тільки-тільки нам зброю особисту видали, автомати, там перший раз я заступив на пост, стояв варту, от, а зранку нас піднімають по тривозі, саджають там, швиденько там, застрибуємо на БТРи і поїхали. Куди поїхали, ніхто не знає, поїхали. Виявилося, що ми пішли в наступ. От, це вже по дорозі ми так дізналися. Наступ був ніякий. Тобто ми приїхали під якесь село, почули там, ну, одна частина колони, невеличка, колона розділилася, одна частина пішла в один бік села, друга – в другий. От, якісь там пару пострілів прозвучали і, власне, все. Отак ми звільнили село, не село, а називається "станція" Фащівка, це недалеко од Дебальцева. Ніякого спротиву, нічого такого не було, ми всі звісно були перелякані, на адреналіні, але факт в тому, що нічого не було. Тоді в принципі не було суцільної лінії фронту, були спорадичні якісь… тут їхні війська, тут - наші війська, тут перемішалися, ну, мішанина була страшенна тобто. Ми, як виявилося, зайшли в глибокий, не те, щоб тил, в глибоку… за їхні позиції, можна так сказати. Спробували іще парочку сел отаким же чином звільнити, але в одному селі нас місцеві мешканці попросили вийти, бо вони боялися обстрілів, і наш комбат погодився поки що туди не заходити, в другому селі там чимось не сподобалися йому позиції, сказав, не будемо тут затримуватися. От, і в принципі оце ми туди зайшли і туди зайшов за нами весь уже батальйон з усіма службами, з усім, ну, все ж таки техніки було багато і все таке. От, розмістилися. Розмістилися по-дурному, воювать ніхто не вмів, навіть офіцери, навіть комбат, якого дуже любили, дуже поважали, видно було, що абсолютно ніяких… досвіду ніякого нема і розуміння, що робити, теж нема. От, перша і найголовніша була помилка - це поставили техніку всю гуртом в одному місці, там на якійсь автобазі. От, вночі, точно пам’ятаю, що через нас літали якісь «Гради». Хто, по кому бив, важко сказати. Можливо по наших, можливо – наші. Скоріше, все-таки по наших стріляли, але через нас перелітало. Хоча ми так добряче напудили від цього всього, от, а на ранок, це було 15-е серпня, на ранок наш комбат з кількома розвідниками, поїхали кудись на розвідку, попали в засідку, комбат загинув і з ним загинули іще двоє хлопців. Отак… отак почалася наша серйозна служба, коли обезголовлений батальйон, всі в розпачі, всі абсолютно з квадратними очима – не знають, що, де і як, що далі робити, куди бігти, ну, повна була неясність, повна, ну, всі в ступорі були.
Пару днів ми постояли там у Фащівці, а далі штаб батальйону почав розсилати, розосереджувати в принципі наш батальйон по різних населених пунктах. Тобто туди взводик, туди півзвода, туди іще півзвода, туди іще когось, туди, там на якийсь терикончик там поставили десяток людей, бо терикон нависав над якоюсь дорогою і треба було цю дорогу боронити. І таким чином… таким чином нас зі Шльомою прикомандирували до одного із мотопіхотних взводів, який послали в село Уткіне. Це на під’їздах до Перевальська, до Алчевська, там недалеко. От, ми в це село зайшли тихо-спокійно, на другий бік села став іще один взвод, наші сусіди. Перший день там пройшов спокійно, другий теж, по-моєму, спокійно, а дальше ми почули стрілянину, це на той наш взвод напоролись якісь, чи то, ну, гібриди якісь. От, там був бій, їх намагалися штурмувати, ми були зі свого боку, сиділи тряслися і готувалися до великої війни, по нас потім кілька днів іще проводили мінометний обстріл, більше ложилося не по нас, звичайно, а по селу, от, але нас там ніхто так і не зачепив. Той взвод нормально відбив атаку, начебто все нормально. От, що цікаво - з Уткіна запам’яталося, це те, що саме село там, на такому пагорбі знаходиться і з нього далеченько, так кілометрів на 10 мабуть довкола видно. Видно було дорогу, по якій… ну, це називається рокадна дорога, по якій постачання гібридних сил в Алчевську, одержувала боєприпаси, там ще щось, ще щось. То постійно по ній техніка моталася, по цій дорозі. І неподалік од цієї дороги село якесь, я на жаль, не пам’ятаю назви. Наших військ там гарантовано не було. Але це село протягом от всього тижня, що ми там стояли, щодня утюжили артилерією і минометкою. Чому, ніхто не знає. Селу дісталося дуже сильно. Так, як нам було видно, що там горіло хат багато. Чому? Може це помилка якась була, може вони вважали, що там наші війська стоять, може по дурості. Ну, знаєте, що я можу гарантувати. З того боку проти нас воюють не нелюди, не абсолютні там якісь почвори, які всіх хочуть знищити. Там такі саме люди. Серед них більшість ідіотів, це безумовно. Але там процент от саме звірів, звір’я, був не такий вже й високий. Тобто гадати, що вони навмисно знищували якесь село з мирними мешканцями – це найменш вірогідно.
От… Стояли ми, як я вже сказав, в Уткіно тиждень, а потім нам прийшов наказ кудись висуватися, нашому взводу. Як потім виявилося, що цей наказ спершу іншому взводу були дали, вони пішли його виконувати, по дорозі напоролися на дозор гібридів із трьох чоловік, цілий взвод, перестріляли їх, але дуже злякалися, розвернулися, сказали, що нікуди не підуть. Там навіть якісь судові… потім пішло в прокуратуру воєнну, я не знаю, чим це закінчилося і чи закінчилося. Ну, коротше отакі от були ситуації, коли відмовлялися люди воювати через страх, через нерозуміння ситуації і все таке. От, і нашому взводу цю задачу поставили: задача стояла в тому, щоби ота дорога, про яку я казав, її треба було перерізати. Перекрити, щоб перекрити постачання в Алчевськ. І ми пішли в селище називається воно... називається воно... вилетіло з голови, на жаль, короче, воно біля містечка Петровське, там є такий, воно навіть не райцентр, а просто велике пгт Петровське, і от біля нього в селі... туди зайшли ми. А, згадав, село Федорівка. Зайшли ми туди одним взводом і нам... а, ні, поки що одним взводом без нікого. Тут я мушу сказати, молодець, в перший раз я оцінив нашого взводного, я не буду називати його ім'я, якщо він сам захоче, потім колись розповість. Але я його дуже поважаю, це прекрасна людина. І це перший раз, коли я оцінив його, в принципі, офіцерські здібності. Він, як тільки ми зайшли, з нами були ще представники нашого штабу батальйонного, от вони пішли одразу спілкуватися там із місцевими, щоб дізнатися обстановку, там, що відбувається, там все таке, п'яте-десяте. А він, ну, знав просто своє діло, він взяв так: "Ви троє ідете в цю сторону, ви четверо ідете в ту сторону, ви - туди, туди, туди..." Коротше порозсилав пікети, це можна назвати так. От, ну десь із годинку ми там стоїмо на окраїні цього села, ще не знаємо, що, де і як, ми навіть не уявляли, карт у нас не було, тоді інтернет там не працював, взагалі з зв'язком було дуже погано, от, ми абсолютно собі не уявляли, де ми, що відбувається довкола, яка ситуація взагалі на фронті, мішанина, хаос був страшенний, от, і, ну я ж кажу буквально через годинку, чуємо стрілянину зі сторони дороги. Кілька нас хлопців, буквально шестеро по-моєму із власне взводним стрибаємо на БТР, мчимо туди і вписуємося, вливаємося в бій, це було наше... тобто обстріл ми уже переживали, а оце був наш реальний бій перший.
Що там за ситуація була... хлопці, яких послали вглиб села, вони вийшли власне на цю саме дорогу, знов-таки, не розуміючи ні задачі, нічого, ну і що, вийшли на дорогу, ну що треба робити - треба перевіряти машини. Одна машина, друга, третя, ну і, зазвичай, класика: подивитися капот, подивитися документи, все таке... от, і таким же чином вони бачать, що їде бусик із якимось КАМАЗиком, там сидять люди в камуфляжі, от, вони руку піднімають, їм люди в камуфляжі теж рукою машуть із цього бусика, зупиняються, починають виходити і в той момент, що от уже пора починати розмову, думали, що це свої... один з хлопців наших помічає, ну, якусь символіку там чи стрічку там цю колорадську, чи щось, я не знаю, коротше, розуміє, про що мова, пересмикує затвор автомата, починає туди гатити, інші троє хлопців приєднуються до нього, ми підскочили в той момент, коли в принципі оговталися уже та сторона і зрозуміли, що проти них дуже малі сили і уже піднімалися в атаку, а там реально повний бусик був, ну, тобто, чоловік 15, мабуть, двадцять ворогів, от, і тут підскакуємо ми на БТРі, знов-таки всі перелякані, ніхто нічого не розуміє, стріляти оцей принцип над головою, знаєте, по-сомалійськи його іще називають, аби куди, кудись туди, здебільшого на звук орієнтуючись, всі бояться голову підняти, ну, стрілянина страшенна, там підключився сам бетер зі своїм важким кулеметом. Коротше, загорівся, що бусик, що цей КАМАЗ, в КАМАЗі виявляється везли цілу купу боєприпасів, вони почали вибухати, ворог під шумок цього всього відповзли-відійшли кудись туди в іншу сторону села, ну, така собі нібито перемога була. Скільки вони при цьому втратили, ми не можемо судити, ну, напевне, кілька чоловік там було вбито. Напевно, багато поранених було, бо потім ми вивчали там, сліди криваві були, добряче крові розлилося.
От, і ми на радостях, що вау, бойове хрещення пройшли, вертаємося назад усі до всього взвода там, туди, ну так, на підйомі, на адреналіні, у всіх знову-таки квадратні очі, а слід зазначити, що ворог у нас був серйозний якийсь, вони оговталися від цього розгрому, що ми їм учинили і дальше вони нас обійшли з трьох боків. Ми, як лопухи стоїмо там, цигарки куримо, балакаємо, а вони малими силами, але оточили нас і одночасно почали стрілянину з трьох боків з кулеметів, автоматів, снайперська гвинтівка там явно була, бо прилітало, і АГСом почали нас накривати - автоматичний гранатомет Симонова, ну, це маленькі гранатки такі, найкраща зброя в цій війні, піхотна, я вважаю, що це най-най-найрезультативніша зброя цієї війни. Почали вони нас накривати. Ну і що, і ми - доблесні захисники під час цієї стрілянини перелякані зібралися і втекли. Отак закінчився перший день нашого бойового хрещення. У нас був один, одного хлопця поранено з кулемета в ногу. Це в принципі всі наші втрати були того дня.
От, і ми ж такі, думаємо, вау, ми таке пережили, ніхто такого більш не переживав, ніхто ж нас нікуди більше не пошле, нам треба перепочити, Ага, нам тут же кажуть: "А чого це ви полишили позиції? Що це таке?" Короче, завтра ідете туди назад. І ми похнюплені такі, як на заклання, наступного дня знову поїхали, при чому приїхали пізненько, намагалися найти якісь вигідні позиції довкола цього села, кружляли-кружляли довкола нього, врешті-решт стали просто поперек дороги, в саме село всередину не заходили, а ворог малими силами там був присутній, бо нас прямо із села обстрілював якийсь снайпер, знов-таки нерезультативно, нікого не поранив, нікого не вбив, але тримав нас постійно в напруженнні. От, стали ми там, перерізали дорогу цю рокадну, при чому ми зупинилися вже пізно-пізно вночі, а тоді це серпень, перші заморозки, а ми в легкій формі, ну, коротше і мерзнемо, і з переляку дрижимо, і вже прощаємося з життям, уже зрозуміли, що ми глибоко в позиції ворога зайшли, що і з того, і з того, з двох боків нас - власне, супртивник. Всю ніч слухали, бачили заграви з боку Луганська, там до Луганська, якщо не помиляюсь, ну, буквально було кілометрів сорок, недалеко було, наші в цей час, наші штурмували... забув, забув, як там... ну, намагалися Луганськ взяти в оточення, і майже замкнули оточення, оці от бої ми спостерігали, ну просто заграви на небі і слухали вибухи звідти доносилися, от. Вранці нас ніхто не штурмував, ми вже там якось очуняли, прийшли до тями, почали позиції готувати, нам прислали підкріплення, підкріплення: іще один взвод з нашого батальйона, молодці хлопці, і пару десятків ВВ-шників, які дуже швиденько сказали: "Ми, взагалі, ми міліція, а не війська, і нам тут робити нічого і втекли". Потім їх хтось на півдорозі завернув, вернув назад, але потім, коли почалися серйозні обстріли, вони, знов-таки втекли, от отаке-от.
От, стояли ми там... стояли ми там, ну, приблизно два, трошки менше трьох тижнів, можливо днів з десять. Було кілька серйозних мінометних обстрілів. Ми, як я потім дізнався, що ми не просто там стояли, не просто перерізали цю артерію, а іще і наводили нашу артилерію, там, у цьому Петровському був пороховий завод і ми наводили нашу артилерію на цей пороховий завод. Чи вдалося його як слід знищити, я не знаю, літали над нами серйозні штуки типу "Смерчів", один навіть прямо над нами вибухнув і хлопця одного поранило, от, було, якщо не помиляюся, три піхотних… спроби піхотних атак на нас, коли так півмісяцем нас оточували, якими силами, я не можу сказати, бо ми не бачили супротивника, там взагалі майже вся війна ведеться на звук. Рідко-рідко хто може похвалитися, що бачив ворога, от.
Атаки були відбиті, скоріш за все нас штурмували теж не дуже великими силами, але, от, що треба зазначити, ворог мав ініціативу. Тоді, в 14-му році вони мали ініціативу, вони були нахабнішими, і на цьому нахабстві, користуюись хаосом в нашій армії, в наших силах, користуючись отими ситуаціями, що я казав, - хтось розвертався і тікав, і так дальше, - вони, в принципі, виконували свої задачі. Знов-таки за цей період у нас втрат не було, один у нас був легко поранений. І то, я ж казав: "Смерчем", який розірвався прямо над нами. Хоча, ну, я не знаю, який янгол нас зберіг, прилітало нам дуже серйозно. І деякі моменти, ну я можу сказати, що буквально там у кількох кроках від мене і АГСи рвались, і міни лягали, ми там заривались в якісь, знайшли величезну яму, яку, ну, місцеві жителі використовували як смітник, і от ми заривалися в це сміття. Отак от бувало.
От і… це був кінець серпня, ми ще не знали ні за Іловайськ, ні за те, що коїться на інших ділянках фронту, взагалі, що відбувається, ну, звичайно, тоді повністю всі війська, вони були вражені зрадофілією, що нас усіх покинули, нас всіх зрадили. Ну, коротше, я так думаю, що абсолютно в кожній частині більшість солдатів ремствували таким чином.
От, і в якийсь момент вночі, без... зараз секундочку... без попередження, без пояснень, що, де і як, ми… нам різко надходить наказ зніматися і вертатися на свої старі позиції. Чому така паніка, чому так різко, ніхто не розумів, це ми потім дізналися про катастрофу в Іловайську, про, в принципі, те, що весь фронт тоді розвалився, це ми дізналися вже постфактум. Тоді просто серед ночі доводилося збиратися, звичайно, там цілу купу всього позалишали, от, там сталася ситуація, за яку мені дуже соромно: наш СПГ-2, щоб, ну, бути... оперативно можна було стріляти, він був заряджений, і він був заряджений гранатою, з якої було знято чеку, от, тобто, ну там, такий ковпачок, просто взяти із собою цей боєприпас не можна було, треба було його кудись розрядити і ми пальнули кудись туди, загорілася трава і ця пожежа перекинулася, власне, на саме село. Я не знаю, чи горіли там хати, чи ні, місцеві, звісно, весь час перебували там десь у підвалах сиділи. Ну, над ними прямо війна іде, от, ну, короче, мені дуже соромно за цей момент. Надіюся, надіюся, що ніхто серйозно не постраждав. От…
Знялися ми з цих позицій, спішно поїхали, виявляється, поїхали, ну, ми проковзнули-прошмигнули по дорозі, яку гібриди не перерізали, а всі інші під'їзди до нас були перекриті ними. Ну, ми дійсно стояли в оточенні. От, але змогли знов-таки без втрат поїхати і втрати у нас були в техніці не тому, що нас підбили, а тому що техніка була старезна, не заводилась, і спершу в нас одна з машинок якихось там волонтерських, не завелась, і ми ледь не залишили там хлопця, який, придурок, просто намагався цю машину якось завести і залишився, колона вже пішла і ми вже на півдороги, знов-таки другий раз, коли я оцінив нашого взводного, коли – «Так, а де такий-то», а нема - ну, в принципі, можна говорити ім'я, він загинув потім. Ладно.

Коротше, швиденько розвертаємо бетер, там хто найсміливіший, стрибаємо на бетер, вертаємо назад, короче, забрали ми того хлопця. Потім у нас загорівся автобусик, довелося його спалити к чертям, от, відійшли ми назад у те саме Уткіне, звідки туди висувалися, і дальше продовжуємо рухатися, ну, ми ж думаємо, що вертаємося до свого батальйону, відпочинемо там сяке-таке, ми ж такі воюваки страшенні. Ну, реально ми там нанесли втрати противнику і самі нікого не втратили, можна сказати, що повоювали якось, ну, із якимись результатами, от. Коли це їдемо-їдемо-їдемо-їдемооо, і заступник комбата з нами їхав, він іще не був, потім став комбатом, от, завозять вони нас в якесь село. Ми ж думали, що все, будемо відпочивати тут, все таке, а виявилося, що завезли нас, у як мінімум у таку саму сраку. Як потім виявилося, це був теж передок, хоча всі наші війська тоді відсунулися ближче до Дебальцева, покидали свої позиції. Ну, так просто спершу був великий наш мішок довкола Дебальцева, який ми тримали, а тут зменшили його значно, от, і наша, конкретно наша точка наступний місяць буде найгарячішою. Це було село Нікішине. Ну, тоді ми цього всього не знали, по дорозі, поки їхали, дізналися про новини: виявляється, що 29-го серпня штаб батальйону було обстріляно з "Градів", кілька пакетів прилетіли, прилетіли дуже-дуже влучно, короче, 29 одиниць техніки у нас погоріло, вийшло з ладу, було знищено, при чому там і свої боєприпаси рвалися, ну, пекло таке творилося, і знов-таки чудом ніхто не загинув, лише дев'ятеро поранених було. Оце та сама помилка, про яку я казав.
- Все разом стояло, та?
- Так, так, так. Вчилися воювати на власній сраці, вибачайте. І ми зайшли в Нікішине, це було 2 вересня. Село собі й село невеличке, кілометр, ну, 2 вулиці, які під прямим кутом перетинаються. Одна вулиця кілометрова, друга - кілометрова, і власне поля довкола. І стали ми в цьому Нікішино, навіть я, наскільки в мене не було ніякого досвіду, ніякого розуміння військової справи, я одразу сказав, що стали ми по-ідіотськи: ми стали на самому краєчку села, на в'їзді. Замість того, щоб контролювати село і держати його за спиною у себе, ми все село практично... ми заїхали буквально 200 метрів в нього... ми все село мали перед собою і довкола себе. Самі нічого не спостерігали, обстановки довкола не знали, сил, щоби розділити взвод і якось по... ну, по окружності це село, по околицях там поставити якійсь пости в нас не було, ну тобто ми там стояли, зайняли кілька покинутих хат, при чому чесно наш взводний у місцевих попросив дозволу. І місцеві, ну, звичайно, хто ж відмовить воякам, людям взагалі там зі зброєю, взагалі ніхто нічого не скаже. Тим не менше, ми там не мародерствували, нічого такого не було, і в закриті, наприклад, хати ми не вдиралися.
От, стали там, ну, почали спілкуватися з місцевими, дуже "ватне" населення, треба визнати, промиті пропагандою дуже сильно. Коли це буквально на третій день, якщо не помиляюсь, як ми там стояли, по селу прямо прилітає пакет "Града". Це ми вперше на собі відчули "Гради", ніколи з цим не стикалися. Ну, шоковані були, треба визнати, але, якось, знаєте, ми очікували чогось страшнішого. Тим не менше, по селу самому дісталося добряче, багато хат погоріло, були поранені серед місцевих мешканців, і, я так думаю, що там декого і не врятували, хоча ми там кинулися одразу доставити... ну, доставити цих поранених у Дебальцево в лікарню. Там, кому змогли наші хлопці, надали першу допомогу. Буквально все село і так було наполовину покинуте, а на наших очах виїхало, ну, буквально там іще майже половина, залишилось, ну, може на все село десяток жилих хат, в яких ще оставалися мешканці. От, і дальше мушу сказати, що дальше було десь із тиждень затишшя, нічого по нас не прилітало, ніхто не приходив, все було тихо-спокійно після цього "Града" і тоді ж підписалися перші Мінські, ну, ми якось надіялися, що це перемир'я триватиме.
От, навіть там були курйозні ситуації, типу того, що, ну, у нас був блок-пост, через який постійно їздили цивільні машини, просто люди на своєму транспорті тікали від війни, здебільшого, от… постачання в сторону Горлівки, в сторону Донецька їздило там, якісь тістечка туди возили, там. Ну, дійсно це виглядало дуже-дуже... довкола війна іде, а тут торти везуть до Горлівки. От… А, і дальше буквально кілометрів за три, десь там по дорозі стояв блок-пост гібридів, ну, сєпарів... і якось наші хлопці просто по приколу, жартома, із якимись, там у машину, яку перевірили, дали блок сигарет, сказали, передасте цим. Коли, наступного дня, з того боку їде машина, кажуть, вам тут передали: дістають величезного кавуна і кількох коропів здоровенних. Отакі навіть відносини були із ворогом. От… Але, але, всередині вересня почали нас обстрілювати мінометкою, 120-і міномети, було пару днів такі хороші обстріли були, у нас не вистачило сміливості висунутися, десь неподалік стояли ці міномети і їх можна було вичислити і раптовим нападом, в принципі, знищити, я так зараз гадаю. Тоді в нас не дістало сміливості, щоб просто піти і знищити їх, тож ми сиділи-потерпали. Знов-таки, техніці дісталося, ніхто з людей серйозно не постраждав, хоча вже з'явилися і поранені. От, і, і, і… після 2-х днів отаких серйозних обстрілів, 4-х навіть, пішла на нас піхотна атака, атака - це був перший серйозний бій. Тобто навіть те, що було до цього, з сильними боями можна не порівняти, бо бій тривав 6 годин з невеликими перервами, от, висадили ми тоді величезну кількість боєприпасів. Ну, сєпари взагалі були певні, що вони нам страшенні втрати нанесли, що в нас тільки поранених 37 чоловік було, це я потім... ми потім знайшли по їхніх пабліках там всяких. І ще сміялися, що не дістає 4-х чоловік, щоб 37 поранених було.
- Всіх...
- Так. Втрати у сєпарів були гарантовано, як мінімум 2 трупи, потім уже там закопували. Поранених у тих теж було багато, знаю, бо дивився їхні інтерв'ю, читав потім за цей бій, вони його добряче запам'ятали. Вони так думали так з кондачка нас взяти. Якось не очікували на серйозний відпір... От, ну, тобто ми з честю витримали цю першу атаку, дальше було іще кілька днів нас атакували, но уже не так агресивно, вони трошки зламали об нас зуби, а ми себе відчули, нарешті, відчули таки... знаєте, не просто уже переляканими зайцями, яким в руки зброю дали, а просто, ух ти, так ми ще й воювати вміємо. От, знову-таки треба віддати належне нашому взводному, він був молодчина, це його заслуга, що в нас не було поранених. Ну, поранені були, але дуже мало, що не було серйозних втрат, ніхто не загинув, і що він зміг втримати взвод від паніки, а ми були на грані паніки. Там були моменти, наприклад, ми сидимо, просто в очі одне одному соромимось подивитись, бо всі розуміють, що всім страшно, повз нас там проїжджають якісь там, я не знаю, хто, на Бехах, ну, наші хлопці, кричать, ну вибачайте: "Уйобуйтє, уйобуйтє... бо скоро тут страшно що почнеться". От, і він сам, як він казав сидів – перекусував арматуру задньою, 5-ю точкою, але він зміг сам власним авторитетом утримати нас від паніки. Оцей момент, це було дуже-дуже важливо. Буквально якоїсь капельки не вистачило для того, щоб всі кинулися навтьоки. Сєпари, зламавши об нас зуби, в Нікішиному, вирішили, що піхоту витрачати на нас неефективно і почалися серйозні обстріли зі ствольної артилерії. Причому, ну, до цього ми ніколи з ними не стикалися, виявилося, що це надзвичайно страшна штука. Оцей класичний свист снаряда, який летить в тебе, і били вони так знаєте, віялом, тобто все ближче-ближче-ближче кладуться снаряди. І ти розумієш, що через 1-2 залпи прямо в тебе прилетить, а покидати свій пост не можна і сидиш тіки вже прощаєшся з життям в такі моменти були.
Були... село покинули майже всі мешканці. Там залишилося дуже-дуже-дуже мало, ну, може 3, може 4 сім'ї, яким не було взагалі ні чим вибратися, ні куди вибратися. От. Багато худоби позалишали, ну і ходить корова недоєна, ремигає, ну, треба щось робити, бо скотині боляче. Що, ми вбивали і їли яловичину. Таке бувало.
Там я вперше стикнувся з злочином з нашого боку. Після того, як нас ото-от штурмували кілька днів поспіль, нас підсилили: нам прислали кілька хлопців там з протиповітряними засобами, бо ми бачили вертольоти серед ночі в стороні там Красного Луча, ми кілька ночей бачили, як там кружляли вертольоти. Ну і боялися повітряної атаки, от і ще якихось хлопців нам прислали там із Нацгвардії на підсилення. І от капітан із цих хлопців, яких нам на підсилення туди прислали, напився, а у нас з цим було жорстко. Наш взводний, ну, сказати, що абсолютно сухий закон у нас був, не можна, але випадки, щоб хтось напився хоча б до стану, що видно, що він випив, там були раз-два і все. А цей капітан напився, а йому... дуже багато людей повиїжджало поспіхом і позалишило своїх собак прив'язаними. От, а вони страждають від голоду, там виють, ну і взводний розпорядився, щоб сходили, кого... де собака підпускає, відпустили з прив'язі, а де не підпускає, просто пристрелили. От, і цей капітан з кількома хлопцями, вони пішли по селу, там якийсь дідок їхав на якихось "Жигулях", він, цей капітан йому крикнув "Стояти!", дідок звичайно не почув, коротше, він стріляв на ураження, вбив діда, от, знов-таки його забрала прокуратура, що там дальше, я не знаю. Ну, принаймні, прокуратура наша реагувала на такі випадки. Це теж позитивний момент.
І таким робом, під обстрілами, знову були атаки, ну, уже не такі щільні, не такі серйозні, як та перша, ми там з Нікішина простояли до самого початку жовтня і 3-го жовтня нас поміняли, поміняла 128 бригада.
От… отак закінчилися наша перша кампанія. Ну, ми там відійшли до Дебальцева, іще простояли, по-моєму, з тиждень десь під Дебальцевим і потім батальйон вивели на ППД в Десну. От, осінь була уже... ми провели осінь на ППД, хтось чомусь навчався, туди-сюди. Ми там їздили в Старичі з кількома хлопцями, училися... нові фахи... коротше, хто що міг, навчався, от. А у грудні, у 2-й половині грудня батальйон послали на нове завдання. Я перепрошую, буквально, хвилина, щоб трошки перевести дихання, я не знаю, може надто загрузив навіть.
- Все супер, в мене, насправді, багато питань. Я потім буду Вас мучити питаннями…
- Потім, може тоді зараз щось уточнити?
- Та, не хочу Вас збивати… А додому вас так не відпустили з Десни, побути вдома?
- Відпускали. 10 днів дали чесно відпустки.
- Як ця зміна, був контраст, війна і Київ мирний?
- Ну звичайно, звичайно. Контраст був. Ну, багато хлопців скаржилися на оцей-от ефект, що вони приїхали в абсолютно мирний, там, Київ, або ще кудись, да? І їх сильно дратувало, що всім... Там десь війна, а тут люди по барах ходять, кіно дивляться і все таке. За себе можу сказати, що мене ніколи такі речі не дратували. А якщо там починало, знаєте, десь в глибині щось ворушитися, якась образа на людей за такі речі, я сам в собі її давив, сам собі пояснюючи, що, власне, ти туди пішов саме тому, щоб вони тут могли ходити в бари і в кіно, і щоб сюди ця війна не докотилась. Так що, заткни пельку і не коти хвилю на людей ні за що. А, знов-таки, я багато разів казав про те, що страшно було усім і звинувачувати когось в тому, що він не зміг переступити через свій страх, я не можу. Бо на моїх очах, навіть ті, хто себе вважав воїнами, показували дуже-дуже некрасиві приклади цього самого страху. Так що, когось в чомусь звинувачувати я... слава Богу, я в це ніколи не залазив і мене це не сильно турбувало. Хоча інші хлопці, так, дійсно, скаржились. Скаржились і дулись, і намагались знайти якихось, знаєте, винуватців всього, що коїлося.
В принципі перебування на ППД, поїздки в Старичі і все таке, воно... це був повноцінний відпочинок. Передихнули ми добряче, ми вже ходили, вип’ятивши груди, що ми такі воюваки, а якщо хтось із своїх там питав, ми казали, що з Нікішиного, всі так казали: «у-у-у-у...» Ну, тобто уже такі знаєте напівлегендарні якісь моменти… Власне, було чим пишатися, дійсно. Моментів, за які соромно було, слава Богу, небагато.
Перший досвід ми набули, як потім з'ясувалося, в цей момент, в цей кінець серпня - початок вересня на весь сектор "Це", це довкола Дебальцево, оця велика кишеня, ми, наш батальйон залишився єдиним боєздатним... боєздатною частиною. Всі інші там були так чи інакше пошматовані, сильно втратили, хто людей, хто техніку, хто іще щось. А ми, от нас там налічувалося 250, може під 300 вояків, виявилися най-най-найбоєздатнішими на кінець вересня. Це вже потім туди 128-у завели і ще деякі підрозділи, які поміняли нас і оборона довкола Дебальцево вже стала більш серйозною.
От… У другій половині, а конкретно 20-го, по-моєму, так, 20-го грудня 14-го наш батальйон відправили на Чонгар, на перешийок з Кримом. Ну, ми їхали кілька днів туди, добиралися, це, зазвичай, дуже довга епопея, якщо цілий батальйон кудись переїжджає, це і грузити техніку там, день, півтора-два треба і особистий состав... особовий склад то загрузити, то розгрузити, ну, це в принципі нікому не цікаво, але це така рутина воєнна, яка найбільше виснажує. Врешті-решт ми зайшли туди на Чонгар, в Олексіївку, от, там нас розкидали по кількох напрямах. Надто видатного за ті півтора місяців, що ми там стояли, власне, нічого не відбулося, хоча було кілька разів, ми очікували, що росіяни перейдуть в атаку. Нам там розказували про те, що там, за перешийком на нас готуються 4 дивізії. А ми тут одним батальоном, одною танковою ротою і двома дивізіонами арти повинні все це утримувати. От, і як нам розказували план "А", був такий, що нам головне протриматись перші півгодини-годину, щоби сапери встигли підірвати мости, які з'єднують з Кримом, і далі ми повинні просто відкотитися з мінімумом втрат до Північнокримського каналу і вздовж нього зайняти 50-кілометрову смугу. От, ну тобто нам довели, що в разі чого, в разі чого, ми там трошки тримаємося, а потім тікаємо.
До цього не дійшло, як відомо, на початку… а, ну і ми звичайно ж, тоді вся епопея з ДАПом, з аеропортом донецьким була, ми, завмерши, за тим всім слідкували. Тоді в Дебальцевому ще не почалося серйозно, тобто бої там точилися навколо Дебальцево, але не було якихось великих штурмів. І в якийсь момент нас шикують, у нас уже третій комбат, помінялись, ну, один, перший, загинув, потім один-другий був, тоді став третій. Він каже, що обстановка під Донецьком... ну, вірніше, там, на фронті... ми ще не знали, куди... дуже серйозна. І оскільки ми такі героїчні, такий класний, офігенний батальйон, який зміг виконати абсолютно всі поставлені задачі перед собою, нас кудись туди виводять. Ну, знов таки, епопея кілька днів там грузилися в поїзд, їхали, кудись приїхали, десь розгружалися, кудись 150 км маршу було нічного, коли половина техніки глохло, не може їхати, ну, класика. От. Виявилося, що нас під самий Донецьк кинули. Уже щойно, тільки-тільки-тільки втратили ДАП, ну, іще навіть 2-х тижнів не пройшло. Це було... коротше 10-го лютого 15-го року, ми зайшли на наші позиції. Я знову був прикомандирований до того самого взводу, з яким стояв в Нікішино, от і наш взвод попав на позицію, яка називається Бутовка. Це – зараз відома точка вже, в принципі. А тоді ще ніхто нічого такого не знав. Всі це просто називали Шахта, хоча насправді це – не сама Шахта, це Шахтний... вентиляційний ствол Шахти, яка знаходилася і знаходиться досі під контролем противника. Її, наскільки я знаю, цю позицію з четвертого разу аж узяли наші війська, з втратами серйозними, у мене навіть знайомі є, хлопці, які там воювали, які брали Бутовку. Ми зайшли змінити отих самих… ту десантуру, яка звільнила цю позицію. Позиція була небезпечна знов-таки, на самому вістрі. Ну, з трьох боків нас оточували... оточував позицію ворог. До найближчих їхніх окопів було 400 метрів, от. Ну, і дальше 93 дні, якщо я не помиляюсь, ми простояли на цій позиції. Це окрема епопея, це найзапекліший, найцікавіший, найвиснажливіший період, ну, тобто, друга наша кампанія, для нашого батальйону і конкретно для нашого взводу була веселішою на порядок, ніж все поперднє. Хоча ми уже думали, що ми були уже дуже серйозні... ну, перебували...
Чим цікава була ця друга кампанія? І конкретно наше стояння на Бутовці. Ну, я вже сказав, позиція на нашому вістрі. Сєпари, недавно взявши аеропорт, були ще дуже-дуже окрилені, вважали, що вони йдуть в атаку, що вони там всіх знесуть, і оцей їхній запал доводилося вручну, практично, гасити. Як тільки ми зайшли буквально, ну, в сам момент зміни підрозділів, чи то вони не зрозуміли, чи ще щось, але буквально за пару днів, вони дізнались, що на позиції зайшли нові… Вони десь дізналися чи підслухали наші перемовини по раціях, чи якісь зрадники були, я не знаю, ну, коротше, вони дуже-дуже швидко дізналися, змогли вийти на наш зв'язок закритий, знали позивні половини нашого штабу, там Моторола виходив на зв'язок і прямо нашому взводному казав: "Давай, здавайся, ми c тобой братья, чего нам воєвать, ми своі", от такі от моменти були.
Обстріли там були дуже серйозні. То єсть навіть те, що ми переживали в Нікішиному, воно ні в яке порівняння не йде, як нас пресували там. Ми якось навіть порахували... а, 96 днів ми там стояли... за ті 96 днів, що ми там стояли, днів без піхотних атак на нас було 16, а днів без обстрілів було 2.
Ну, ми там вгризлися, стояли у нас там 2 взводи... Ми, скажімо так, передня частина цих позицій, другий взвод стояв там трошки позаду, але я ж кажу, нас оточували з трьох сторін і атаки йшли з трьох сторін, і обстріли були дуже інтенсивні, і були моменти, коли, ну, наприклад, там, на Зеніті, це де стояв наш штаб батальйону, це такий бункер, серйозна позиція під донецьким аеропортом, там поставили американські радари, які могли вичисляти, звідки по нас стріляють. Ну, на жаль ці радари мусили стояти у відкритій місцевості, щоб максимально мати якісь... ну, короче, умови такі... Ну, їм там діставалося, цим радарам, і їх там вмерло, як мінімум, 3 штуки. Але вони нас сильно виручали. Але були моменти, коли нас обстрілювали прямо із глибини приватного сектора Авдіївки, наприклад, і ми не могли, звичайно, дати відповіді, бо, ну, це приватний сектор, там люди живуть. Або бували... ну, це точно, я сам вичисляв, і, навіть, списувалися із старими знайомими, які по ту сторону воювали, і вони підтверджували це, наприклад, дуже серйозно обстрілювала артилерія із донецького парку Щербакова. Це парк культури і відпочинку, найголовніший парк Донецька, прямо в центрі міста знаходиться, я там багато в дитинстві гуляв, от прямо з цього парку по нас била артилерія, і, знову-таки, відповідь не даси, бо самий центр города, люди живуть довкола. От... хоча сказати, що наша артилерія завжди стримувалася… і, принаймні, по околицях, якщо ми знали, що там позиції противника, артилерія била, і, напевно, залітало і глибше, бо била артилерія далеко не завжди точно. От…
Там ми на власні очі побачили оцю-от тактику, яку сєпари використовували, ну, коли вони вдавали, що це ми обстрілюємо жилий сектор. Це коли до нас дуже близько, ну, буквально, в кілометрі на якійсь закритій позиції ставився міномет, ми його дістати нічим не могли. От. Бив по нас чи по сусідніх позиціях пару десятків мін, а тоді розвертався і... ну, виходи чуються з тої самої позиції, що по нас стріляли, з тою самою періодичністю – а приходи чуються вже з глибини Донецька. Думаю, і з артою таке бувало, але оскільки ствольна арта б'є з більших дистанцій, то отак прямо підловити такі обстріли ми не могли, лиш підозрюємо. От. А мінометних таких обстрілів, коли вони вдають, що то ми отвєтку даємо по городу – таких разів сім ми спостерігали. Причому, що їх, отакі от, ну, провокації об'єднує, це що завжди це був одиночний міномет чи гаубиця. Тобто коли по нас прицільно на ураження били, то це зазвичай бували, ну там хоча б одна батарея, три-чотири одиниці, або й цілий дивізіон по нас насипали, і дуже прицільно. А коли отакі провокативні обстріли були, то це завжди одне ну... орудіє било, і по нас не прицільно, так, аби кудись в сторону наших позицій покласти, а тоді розверталися і накладали вглиб Донецька. Отак.
Що там конкретно, що запам'яталося, перший прапор, наприклад, на копрі Бутовки вивісили ми з моїм товаришем. Ми скористалися тим, що був сильний туман, полізли на самий вершечок і почепили там національний прапор і цим дуже пишалися, це, знаєте, є, що розказати нащадкам. Знов-таки була хороша ідея... а, дуже важливий момент, власне, в цьому і заключалася моя задача, поки ми стояли там, на Бутовці, річ у тому, що я по життю, я працюю з кабелями, я – кабельщик, зв'язківець і, в тому числі, із відеоспостереженням знайомий. А нам там, на Бутовку волонтери – та група, яка називається «Аеророзвідка», я не знаю, здається, зараз зелена влада розформувала це, цю групу, але тоді вони тільки-тільки починали свою діяльність – вони нам привезли... а, я зайвий раз мушу сказати, що волонтерам, в принципі, за всі кампанії, які ми там провели, ми зобов'язані усім, армія нас постачала боєприпасами і їжею, все інше – це завдячуючи волонтерам. Так от, волонтерська група «Аеророзвідка» привезла нам туди керовану камеру відеоспостереження і її було змонтовано там у нас... ми стояли на покинутій котельні якійсь... і величезний такий димар, труба метрів сорок, була і цю камеру було змонтовано на вершечку цієї труби. Першу камеру зняв снайпер, хлопці на її місце привезли другу. Другу камеру так само зняв якийсь їхній снайпер. Хлопці привезли третю. Третя камера вже була змонтована так, що їм вона була не видна. Але й вона загинула, потім розкажу, як. Тоді вже привезли четверту, і четверту я вже монтував в іншому місці. Через те, що я був знайомий з цим обладнанням, з цим принципом, моя головна задача заключалася в тому, щоб лагодити перебиті кабелі, настроювати цю камеру, дивитися, коли там щось не те. Ну, коротше, у мене все крутилося довкола цієї камери. Вона нам врятувала багато життів, а ворогу коштувала багато життів, це гарантовано. Плюс, у якийсь момент мені в голову надійшла ідея... а чом би на цю трубу не видряпатися серед ночі з теплаком – з тепловізором – і не поспостерігати за противником. Але так сталося, що я в той момент захворів, в мене почалося запалення легенів, судячи з усього, і сил туди як слід вилізти, в мене не було. Але мій товариш, він радо схопився за цю ідею, наш взводний її підтримав, і його задача кожної ночі була, вилазити на вершечок цієї труби, сидіти – спостерігати за противником, а внизу інший товариш сидів з АГСом і вони так наприкрилися сєпарам, ну, вони просто полювали за сєпарами, які там вночі вважали себе захищеними, от, ну, кожного вечора вони влаштовували таке полювання. У мене навіть є відео, де якийсь гібрид скаржиться, що... ну, там дослівно, перепрошую знову-таки за пряму мову, але так звучало «єбаний АГС, он стрєляєт так точно, так мєтко, что у нас каждий день 300-є, каждий-каждий дєнь, ми міномьотов і артілєрії боялісь менше, чем етот єбаний АГС». Отак дослівно це звучало. Якщо цікаво, я потім кину посилання на це відео.
- Так, звісно, цікаво!
- І так ми виходить з цією камерою і з оцим щоночними пострілюшками по сєпарах, так їм стали поперек горла, що в якийсь момент у них з закритих позицій по трубі пальнув танк. Прилетіло прямо в трубу, дуже влучно стріляв танк, прилетіло прямо в трубу, зробило величезну дірку в ній, ну і, звичайно, перебило кабель. Ну, класика, я звичайно лізу туди, знаходжу, де обрив, нарощую ці кабелі, зрощую, знову настроюю, начебто вдалося поновити відеоспостереження, знову ми не сліпі, а там ситуація така, що довкола просто були посадки суцільні, і без цієї камери ми реально почували себе сліпими. А так, я ж кажу, ми завдячували своїм життям дуже сильно їй.
От, коли це тільки-тільки поновив це спостереження, від того самого танка прилітає 3 снаряди в ту саму трубу. Дірок тепер три, звичайно, кабелі знову порвані, знову ми сліпі, от, і я уже збираюся лізти заново, кабелі позрощувати, бо це дуже важливий момент, коли мій товариш каже, давай чайку поп'ємо, потім підеш собі робити. І от він подає мені чай, я починаю сьорбати, і з того танка, з того самого танка, він пристрілявся, прилітає по трубі 15 снарядів. Тобто, якби не цей чайок, мене б і не відкопали. Труба завалилася, труба завалилася, завалило половину будівлі, в якій ми мешкали. Знову-таки чудом ніхто не постраждав, чудом, я не знаю, під яким ми Богом ходили, як нам так везло. Бо що за першу кампанію батальйон втратив загиблими... у нас було восьмеро, і там кілька десятків поранених, і за другу кампанію теж 8 загиблих і кілька десятків поранених. Але це були дуже незначні втрати, це по-перше, а по-друге, треба зазначити, що половина втрат були небойовими, або тупо по-дурості. Коли через власну дурість люди гинули. Ну, або там нещасний випадок.
От, труба наша улюблена гавкнулася. Товариш мій занепав духом, бо більше йому не було чим займатися. Плюс у нього почалися проблеми з очима і він врешті-решт поїхав робити операцію на очах. А я діждався, коли волонтери «Аеророзвідки» підвезли 4-у камеру, змонтував її на іншу трубу і, знов-таки, вона нас дуже сильно рятувала. Ну, і так до середини травня, коли нас врешті-решт поміняла 93-а, якщо не помиляюся, бригада. Ми цієї ротації ждали іще з березня-місяця і нас годували «завтраками», нам постійно казали: "Нас от-от виведуть, от-от виведуть". Ну, звісно, люди втомилися, і, як потім виявилося, не так важко було воювати, сидіти під обстрілами, як оця-от невизначеність. Коли б нам прямо сказали: «Хлопці, сидимо, принаймні до кінця квітня, до травня», ми б попустилися. Так, були б хто ремствував, що нас тут кинули на погибель, зрада зрадна, це все є, але ми принаймні знали би щось певне. Але наші офіцери у нас тоді помінявся вже четвертий став комбат, він непоганий дядько, молодець, насправді, на нього впала величезна відповідальність, прямо посеред серйозних боїв він прийняв величезний батальйон, але, але у нього не було відчуття... йому більше слід було би мати фідбек від бійців самого батальйону, більш спілкуватися з бійцями, а він крутився там у себе в штабі, рідко спускався вниз до якихось там солдатів, ну, скажім так, батальйон його не злюбив, хоча по-хорошому, не було за що. І так само от йому варто було говорити із бійцями, не приховувати те, що ми тут обов'язково стоїмо до середини травня, а навпаки це треба сказати було прямо.
- А Ви думаєте, він знав, може, це вище...
- Він знав, він знав, він знав. Ми потім спілкувалися, все він знав. Ну, як там, не було точно відома дата нашого виводу, але те, що нам як мінімум до кінця квітня стояти, це він знав однозначно. Просто він не вважав корисним це сказати людям. І нас годували-годували оцими «завтраками». Я ж кажу, і оце виснажувало найбільше. Що ми сидимо і ждем цієї ротації, ждем-ждем, ненавидимо своє керівництво, ну зрада зрадна, я ж кажу, вона поширювалася страшенно просто на цьому ґрунті. І, ну я ж кажу, врешті-решт 15-го... ну, там кілька днів зайняв наш вихід з позицій, 15-го травня ми вийшли з позицій, там нас відвели в якесь село вже за кілька десятків кілометрів від Донецька, звісно, дали 2 дні на те, щоб всі поужирался просто в гівно, ну, треба було зняти людям стрес, і ніхто з командування навіть не подумав перечити, заперечувати, не давати випити. Єдине, що ходили патрулі довкола, щоб не випустити п'яне бидло в село, щоб там не накоїв нічого... Але нажерлися тоді всі, от всі, хто були на передовій, на передку, поужиралися вусмерть.
За цей час було багато моментів, які там десь смішні, десь курйозні, десь цікаві, десь – ні. Там, я, наприклад, мабуть, собі на все життя заробив почуття провини перед хлопцем, 20-літній хлопець у нас був з нами, молодець, молодчина в усіх відношеннях, і під час одного з штурмів нас, коли нас намагалися в черговий раз вибити, били явно по моїй позиції, а в мене була вигідна доволі позиція, я звідти з кулемета стріляв... як мені СПГ не ліг в руку, так мені ліг в руку покемон, ПКМ, кулемет, настільки моя зброя виявилася, що... А в мене свого не було, то я відбирав у тих, хто там ховався, хлопці, не дуже, скажімо так, були сміливі, щоб висуватись і стріляти, а я в них відбирав кулемета і стріляв, у мене хороша позиція була. І от явно били по моїй позиції, пролетіло повз мене буквально в метрі, чи з СПГ, чи з Бехи граната і прямо в нього влучила, прямо в бронік. Хлопцю одірвало руку, перебило ноги, вижив, зараз уже і машину водить, пережив там близько 70-и операцій, я ж кажу, у мене перед ним на все життя, мабуть, відчуття провини.
От, були моменти цікаві, наприклад, ми їздили по воду, коли зима закінчилася, у нас там закінчилися в принципі сніг, дощі, ми збирали навіть дощову воду, щоб… ну ладно, то таке. По питну воду ми їздили в село там поряд з Донецьком, Водяне. В ньому все ще залишалися мирні мешканці, там один-єдиний будинок 2-поверховий був заселений людьми, і поряд із цим будинком був колодязь, то ми звичайно до цього колодязя приїздили, щоб наповнити нашу цевешку, це велика така цистерна, от. Ну, і звичайно нам її наповнювати довго, стоїмо там черпаємо відрами, наповнюємо і люди з цього дома виходять теж з відрами, бо їм теж треба водичка. Ми їх пропускаємо, звичайно, бо нам довго, а людям одне відро набрати і все. І дуже цікава, це не розмова, навіть, просто так прозвучала, от, мовляв, хлопці, видно, що ви з передка. А ми ж стоїмо, як чорти, брудні, не милися півтора місяця. Ну, таке. Дійсно, виглядали не дуже. Що, кажу, видно, як чорти, як свині? Ні, каже: "Ви вєжлівиє", ну якась тітонька така 50-60... Я кажу: "А при чом тут вєжлівиє і з пєрєдка", вона каже: "От ті, хто приїжджають з передка, вони всі вєжлівиє, а ті, хто приїжджають із тила, они пріходят, вибівают двєрі і грабят квартіри". І мені так стало, ну я не знаю, до сліз просто соромно стало, а ми ж, де б ми не стояли, ми завжди намагалися із місцевими підтримувати хороші відносини, там, годували їх, цигарками ділилися… За такі речі, ну просто страшно соромно стає.
Дальше в принципі розповідати нічого, для мене це все, грубо кажучи, закінчилося цією 2-ю кампанією, після цього нас знову відвели на Чонгар, потім звідти перекинули на Ширлан і там наш батальйон влився в 59-у бригаду. Знову, багато чого помінялося, ну і звідти, власне, 3-я хвиля мобілізаційна, до якої відносилися більшість нас, звідти вона була демобілізована. Ми там сиділи, ждали дембеля, нічого цікавого, нічого такого видатного за цей час не сталося. Тож, по-хорошому і згадувати нічого. І десь там під кінець серпня 15-го я демобілізувався, ну, додому приїхав, ПТСР, все ж таки, був серйозний. Я так можу твердити, війна ні для кого не проходить просто так, завжди залишає щось по собі і найнеприємніше – те, що ти не можеш об'єктивно зрозуміти, наскільки тобі кришу знесло, наскільки ти став неадекватним, ми важкувато перший рік після дембеля нашого... мого, наша сім'я переживала, там були на межі розпаду сім'я була, але вдалося десь якось змусити себе сходити до психологів, змусити себе дослухатися до людей, які говорили про те, що ти неадекват, і виправити все. Власне отак можна сказати, так війна поки що закінчилась для мене, але я чекаю на продовження, в тому плані, що я не можу залишити це діло незакінченим. Тим більше, що там досі мої рідні живуть, у них трошки-трошки почалася еволюція в голові, вони ... принаймні, вони вже визнають, що їх обдурили, що це все було неправда, про нацизм, про все таке, що їм співали у вуха.
Можу ще сказати, що більшість моїх побратимів, ну я б мабуть сказав відсотків за 80, чекають, коли ж нас покличуть завершити почате.
- Тобто Ви не виключаєте… ще раз піти?
- Я надіюся і майже певен, що так і буде.
- А зараз хтось із Ваших є на фронті, якось підтримуєте зв'язки з фронтом?
- На жаль, зараз інформації з фронтом ніякої практично. Тобто, так, у мене є знайомі, навіть близькі друзі, які там, але, ну, по-перше, там зараз мало що відбувається порівняно з 14-м, 15-м, 16-м роками, все ж таки там…ну, не та ситуація, так скажемо. Раз. А по-друге: вся політика армії зараз звелася до того, що анічичирк, з передка не доходить до звичайного обивателя. Так що, що там відбувається, можну оцінити лише по якихось обривках повідомлень, по зведеннях прес-центру, тобто не тримаю руку на пульсі і якщо порівнювати з 14-м роком, коли, так, було дуже багато дезінформації, але, принаймні, було… був вал інформації про те, що реально відбувається, і тоді, хоч як отой хаос, в якому там ми сиділи і вважали, що нічого не розуміємо, порівняно з сьогоднішнім днем, ми були дуже обізнані. Зараз – тиша. Щоб там не відбувалось, до мирного населення інформація не докочується абсолютно.
- Якщо дозволите, тоді буду трошки розпитувати, що для мене лишилось не до кінця розкритим по ходу Вашої розповіді.
- Добре.
- Мені цікаво, як Ви почувались, на самому початку, коли Ви потрапили зовсім без жодного навчання, от у цій такій... відсутність інформації, відсутність навичок. Про що Ви говорили між собою, що Ви думали в той момент, Ви не пошкодували, що пішли?
- Ні, не пошкодував ніколи. І, по-хорошому, мабуть, ніхто із побратимів не пошкодував, що туди ходив. Принаймні, серед моїх знайомих таких нема. І я, навіть, уявити не можу когось, хто сказав би, що він шкодує, що він туди ходив.
Як я почувався. Спершу, поки не попав на фронт, я вважав, що армія в нас хоч якась існує, ну, такий ще був період, такий... що не день, то звільнене село, що не тиждень, то звільнене місто, тобто позитивний такий був період оцей, липень – початок серпня 14-го, коли, здавалося, що от-от і ми їх дотиснемо і просто там трошки не вистачає таких як ми. А ми зараз такі туди просто прийдем і "побєдоносно", значить, там все зараз завершим. Це все було. Коли попав в армію, побачив, що довкола самі, абсолютно такі самі, нічого не розуміючі абсолютно, нічого не уміючі, нічого…, ну просто знаєте, як сліпі кошенята, кинуті в відро з водою – випливеш, будеш морським котиком. Отаке. Ну тобто вчилися на власних помилках, помилок було дуже багато, причому, я це можу сказати про всю країну, що, починаючи від Президента і до самого низу, до самого останнього солдата робилися помилки, є моменти, за які мені не то, щоб соромно, но мені шкода, я міг гарантовано абсолютно, я бачив, міг знищити як мінімум п'ятьох ворогів, якби я не злякався попасти по своїх. Я не знав, хто там іде. Найвірогідніше, це був ворог. Але – а раптом, це наші пішли в розвідку – я їх бачив, буквально в ста метрах від себе, вони ішли полем, я їх міг просто косити однією чергою, я не використав цей шанс, мені за це прикро.
Ну, вся країна була в хаосі, вся країна відроджувалася з попелу, і те саме відбувалося і з армією, на фронті. Що я можу сказати порівняно з 14-м роком. Буквально за оцей рік, що я пробув в армії, на фронті, настільки сильно помінялося дуже багато чого там і постачання, і відношення, і навчання там в усяких навчальних центрах і багато чого, тобто це були небо і земля: 14-й рік і 15-й, коли я йшов на дембель. Тобто армія – вона дійсно той самий фенікс, який з попелу, із нічого, з пороху якогось, з пилу… зліпилося щось дуже-дуже круте. Реально, за що було не просто не соромно, за що було, чим пишатися. От, ну отак.
- Мені ще цікаво, Ви говорили, що Ви старим знайомим, наприклад, дзвонили чи писали, щоб уточнити, звідки стріляють, коли Ви про парк розповідали. Тобто у Вас там лишились рідні, лишились друзі, чи підтримували Ви зв'язки, чи пробували Ви переконувати, чи взагалі Ваші батьки і рідні знали що Ви воюєте?
- Так, мої рідні знали. Я ні від кого це не приховував, ні від рідних, ні від своїх старих знайомих. Ну, близьких друзів у мене там уже не лишилося, я надто давно звідти приїхав, але старі знайомі там звісно осталися, і, були ті, хто проти нас воював із цих знайомих, із деякими з них, дуже-дуже з небагатьма, я підтримував зв'язки і досі навіть переписуюся. Так, звичайно, ми пробували одне одного переконувати, так, звичайно, нічого не виходить, це окрема тема, на яку треба окремо говорити просто взявши цю тему за спеціальну якусь тему розмови. Звичайно, я не отримував звідти прямих якихось підтверджень, прямих розвідданих, які я міг би використати як воєнний. Просто в тому числі вороги, люди, яких я вважаю гівном, але при цьому знайомі по життю, з якими ми трошки тоді підтримували сякий-такий зв'язок, от, вони підтверджували наші оці-от, те, що ми вичисляли, звідки по нас б'ють. З того боку моїх прямих особистих знайомих... ну я б міг налічити чоловік 5-6, тобто тих хто воює проти нас, або воював. Єдине, що на сьогодні живих, ну, мабуть, парочка залишилась, за інших не знаю. Просто, чим далі, то тим менше вдавалося... В 14-му наше спілкування було іще доволі жвавим і ще... більш-менш спокійне. В тому і річ, що я прекрасно розумію, що там за люди, я прекрасно розумію технологію, якою їх проти нас там настроїли. Але я також знаю, що там такі самі люди, як і тут. Просто, просто обмануті, просто їх використали, от, і тому в мене ніколи не було ненависті до тої сторони. До речі, я можу сказати, що з нашого боку в армії, знаєте, от саме ненависть до ворога – це дуже рідке було явище. Презирство – це основне... основна емоція, яку відчуває наша сторона до тої сторони. Рідко, рідко – ненависть, більше – просто презирство.
- Ще хотіла Вас трошки розпитати, от Ви більше говорили про бойові дії, про якісь завдання, а от трошки про побут на війні, про умову, їжу, про вільний час. Розкажіть, що з цього запам'ятали.
- Та Ви знаєте, особливо там нічому запам'ятовуватися. Війна, армія – це бруд, це – грязюка. В першу чергу, ти живеш у грязюці, ти їси грязюку, ти робиш грязюку. Де б не стояла армія, це – абсолютна засрана ділянка, смітник, просто будь-який, не знаю, навіть невелика групка вояків, вона все довкола засирає. Тому так. Тобто отаке, війна – це грязюка.
Ми ніколи не скаржилися на умови свого побуту, хоча вони були місцями доволі суворі. Але – це були місцями, скажімо так, постачання у нас здебільшого було непогане, там, волонтери закривали, я ж кажу, 80 відсотків потреб всього того, що треба було, а з часом навіть розбалували, бо всякі смаколики, там уже почали приїздити на постійній основі, і ну, скажімо так, ставало уже соромно, бо люди, власне, часто останнє віддавали на армію, а ми тут… Ну, там привозили, наприклад, волонтери якісь там дуже-дуже дорогі ліки, да, а у нас ці ліки просто скидалися у якусь велику коробку, яка стояла під дощем і потім все промокало і прахом йшло. Розумієш, що тут просто в куточку кімнати, де ти воюєш, лежать кількасот тисяч гривень, або там десятків тисяч гривень, просто викинуті в нікуди, ногами потоптаних. Ми їли, що самі готували, що привозили волонтери. Готували ми, ну як, руки є на місці, будеш добре їсти. Іще й щось смачне привезуть. Ні – будеш перебиватись сухпаєм. Спали часто в холоді, часто... Ну це війна, розумієте, всі розуміли, що ми сюди приїхали не на пляж, і от нарікань ні у кого не було. Тобто всі от десь внутрішньо змобілізувались і прийшли сюди працювати важку, небезпечну роботу. Я мушу сказати... А, і дуже-дуже-дуже добре, приємно, що, ну я можу сказати, що на кінець 14-го року більшість нашої армії складали люди з села або з маленьких містечок. А це люди не сильно розніжені, зманіжені, це люди, які звикли до труднощів, до тяжкої праці, тобто я можу сказати, що, в хорошому плані колхознік, там колгоспник витягнув цю війну. Так, я розумію, там багато хто добровольцям, добровольчим батальйонам співають осанну, так, вони дійсно прийняли на себе найперший удар з того боку, але далі армія витяглась на оцих самих людях із села, із маленьких містечок, а вони не сильно вибагливі, вони не сильно потребують щось серйозного в побуті. Так що було важко, але була мета, заради якої люди згодні були це терпіти. Ну, в тому ж і річ, скаржитись можна тільки якщо ти... якби тебе насильно туди потягли, от тоді б мабуть скаржилися, от тоді б мабуть нарікали там на умови, іще щось.. неналежне постачання там. А через те, що більшість людей воювала свідомо, навіть ті, хто були мобілізовані, начебто насильно, більшість із них за рідким-рідким виключенням були свідомо налаштовані на перемогу, на захист країни. Тобто бойовий дух, от якби не оця "зрада зрадноє", яку дійсно... яка поширювалась і яку поширювали спеціально, от якби не воно, бойовий дух дуже високим був би.
- Ну, а страх, він все ж таки ламає такий бойовий дух, чи ні?
- Страх, страх – небезпечна річ на початку, особливо коли зовсім необстріляні, і от нам так, можна сказати, повезло, для нас вони так... плавно, все ж таки, на нас тиск був, пресинг. Ми не пережили того, що пережили, наприклад, хлопці, що там у червні чи у липні місяці стояли на границі з Росією і потерпали від обстрілів. Для нас оцей страх, він витіснявся, витіснявся досвідом. Не було такого, що накрило і все. От якби таке сталося, то дійсно ми б залишилися розплющеними буквально і страхом, і реальними бойовими діями. Страх… все-таки недарма кажуть, що, як там: "один битий п'ятьох небитих вартий". Порівняти отих молодиків необстріляних, якими ми були влітку 14-го, і уже, ну, серйозних вовків, так уже можна сказати, влітку 15-го, так, перших було дуже легко розбити, налякати там, а в кінці ми вже здатні були там в принципі, якби там і танки на нас пішли впряму... зустрічати. Про що я не міг би сказати там в 14-му. Все-таки бойовий досвід дуже багато важить.
- Ви ще багато говорите про те, що всі були вмотивовані, всі знали куди йдуть. А взагалі, хто були ці люди? Ну ясно, що не потрібні імена. Але взагалі, як у Вас складалися відносини з побратимами, не було конфліктів, все ж таки всі були різні?
- Ну, не сказав, що всі були вмотивовані, але більшість були вмотивовані. У нас, по-хорошому у нашому батальйоні це відчувалось дуже сильно, бо у нас майже половина, 40 відсотків як мінімум батальйону складалися із добровольців. Ми всі числилися мобілізованими, але реально ми самі пішли у воєнкомат, майже половина батальйону. Це знов-таки серйозно. Хто були ці люди? Хто завгодно абсолютно. Банкір, директор бориспільського, ну не всього аеропорту, а одного з терміналів, айтішники якісь там, мій товариш – начальник Ай-Ті сектора в дуже серйозній компанії, фірмі з... дуже серйозній, і величезні гроші заробляв, як до війни, так і зараз заробляє, були просто люди водії, були просто сантехніки якісь, ну абсолютно всі прошарки суспільства були представлені в армії.
Які були відносини? Різні. Звісно там... де-з-ким були шероховатості там, особливо якщо по п'яні, то в принципі там був момент, коли мене там і зарізати обіцяли, ну по п'яні, по дурості. Звичайно, потім протверезів, все нормально, вибачай, там, мир, дружба, жвачка.
Були ті, хто на собі витягував... там одна людина наприклад, загинув, на жаль у 16-му році, але його пам'ятає весь батальйон і на його поминки кожного року приїжджає кілька десятків побратимів обов'язково, бо людина був настільки, не хлопець, дядько... був настільки позитивним, настільки тримав довкола себе позитивний настрій, що за це ми його... ну і прекрасний боєць був. Він... на його рахунку там багато знищених ворогів. Були й такі непомітні абсолютно люди, знову я якось взявся порахувати... серед бійців батальйона я нарахував приблизно 50 чоловік з Донбаса і всі, всі абсолютно добровольці, у кожного з них своя доля, одні біженці, другі, як я там... давно уже не жили, різні абсолютно були. Був хлопець, який пережив обидві кампанії, він воював і вже потім покінчив з собою... уже після дємбєля, я ж кажу, війна просто так не проходить. От теж, він біженець, сім'я його – біженці, у них важко все було. От, різні люди абсолютно. Не можна сказати, що були... Єдина, єдина була риса для всіх - всі змогли переступити через власний страх заради країни. І навіть ті, хто, знаєте, забулдижник якийсь, якому все до фєні, і той був вмотивований, і той був, ну... воїн своєї країни. Може це дуже пафосно звучить, але так воно і є.
- Добре, ще маю кілька таких запитань більше таких, які до рефлексії мають спонукати. Перше – це що Ви вважаєте найскладнішим на цій війні для Вас?
- Ніколи не ставив собі таке питання. Найскладнішим... мабуть, ота сама невизначеність, в якій ми перебували. Ми не знали, що відбувається, ми не знали наших задач, ми не знали... Ми, наприклад, не уявляли собі всієї обстановки на фронті, ми, знову-таки, як я вже казав, наш батальйон там.... на вересень 14-го на весь сектор "Це" - був єдиним боєздатним угрупованням, а на початку 15-го, коли ми під Донецьком стояли, під донецьким аеропортом, ми ще дивувалися, чого ми не підем в атаку і не виб'єм їх з Донецька. Ось же ж, буквально трошечки, тим більше, що вони зараз сили всі кинули на Дебальцево. А виявилося, що нас там 300 чоловік було і ще чоловік 300 було 93-ї бригади і правосєків, які нам помагали, і одна танкова рота і оце все на весь фас від Мар'їнки до Авдіївки. Це всі сили, які були в наявності у України на найгарячішому секторі фронту. Мабуть, оця от невизначеність, вона найбільш... вона найдокучливіша, найважча була. Ну, і те, що досі це все не завершено, оце найбільше гнітить, а з нашою сьогоднішньою владою треба розуміти, що поки ця влада при владі, шансів закінчити це все, ніяких.
- Подібне питання, але з трошки іншим акцентом: який день чи епізод, чи спогад, ви вважаєте найстрашнішим?
- Це було на Бутовці. Це був серйозний дуже обстріл. Вони пристрілялися по нашій котельні, де ми стояли і клали прямо-прямо в неї, і гатили довго, години півтори нам прилітало туди, і я дуже боявся, що мене там завалить бетоном. Ну, ми всі поховались по якихось щілинах, знаєте... Я в одну з щілин там заліз і дуже-дуже боявся, що мене завалить там. І потім, ну, мабуть, це один з най... таких… ну, важкий був момент в тому плані, що після цього стресу я, знаєте, як сомнамбула, іще ходив, ну як мінімум, тиждень. Ну, настільки сильно тоді перенервував, що перенапряглася просто нервова система, і просто, знаєте, ходив, не міг знайти собі місця, я не міг приткнутися нікуди, я увесь час відчував небезпеку, страх. Оця небезпека, яка постійно над тобою висить, вона всі сили випиває. От такий момент був.
Був момент іще момент теж цікавий там. Ну, правда, він для мене не такий страшний був. Коротше, ситуація так, що нас там на Бутовці ж, нас четверо: мій товариш іще 2 хлопців і я… ми жили не з усім взводом, а трошки в окремому там, я не знаю, там гаражик якийсь, якась така 1-поверхова будівелька, скоріш за все гаражик. І там ми знайшли маленьку кімнатку там поставили буржуйку собі, і учотирьох там ми жили. Маленька кімнатка, в ній можна було обігріватися, а тоді мороз стояв -20. Ну, короче, було так затишно, добре, от. І був момент, коли я... а і в цій же будівлі у нас був склад ГСМ, тобто там бензин для... бензин і соляра для генераторів, для Бех, техніки, що в нас була, там якісь мастила стояли, і ще там щось. І був момент, коли мені приспічило, вибачте, там в туалет і я не став вдягати там бронік, каску, все на світі, а просто схопив в руки автомат, бо без автомата там нікуди не можна. Завжди з собою має бути. Схопив просто автомат і побіг в туалет. І в цей момент почалася атака на нас, я видряпався на свій пост, почав відстрілюватися, доволі довго був той бій, може годин півтори, по нас почав гатити танк прямо з аеропорта донецького, причому так, що ми його не бачили, а він... коротше бив по нас так добряче. От, і в якийсь момент я так... мені хлопці кричать: "Іскра, ваш домик горить". Я кажу: "Ну і хєр з ним, хай горить, продовжуєм воювати". Коли це так замислююсь, так, стоп, я тут і другий хлопець ондо, он іще один, а де ж четвертий? Йо! І кричу: "Сашко, де Сашко?" і розумію, що він у тому домику. А в домик прямо снаряд прилетів, і домик той горить. І мій товариш кидається, все просто кидає, біжить в домик, і витягує звідти з перебитою ногою Сашка, живого, слава Богу. А щоб ви розуміли, там залишились наші броніки, а броніки обвішані автоматними рожками, гранатами, а це все горить, вибухає, тобто такий момент стрьомний і я, бачте, я розгубився, треба було побігти, рятувати товариша, я розгубився, не зміг, а мій друг врятував, фактично.
Ну тоді все наше погоріло, ми залишилися тільки в тому, що було на нас, але буквально через тиждень по-моєму волонтери повністю забезпечили всім, що тільки треба.
Нам там добряче помагали правосєкі-хлопці, бо у них тоді в Пісках було нуднувато, як вони сказали, і вони до нас на войнушку приїжджали, бо у нас було весело, я ж кажу, майже кожен день була війна. Треба сказати, що там серед оцих правосєків було кілька іноземців – людей, які за власний кошт приїхали помагати нам воювати, на нелегальній основі. І як мінімум, ну, чесно кажучи, вояки з них ніякі були, принаймні з тих, що я бачив, але, як мінімум одному дуже багато хто з наших завдячує життям, бо він виявився прекрасним польовим медиком і наших хлопців поранених він порав і там після нас, ми уже коли звідти пішли, вони продовжували туди приїжджати, і знову таки були поранені, і він врятував багатьох. А потім його намагались у нього на батьківщині судити. На нього подали скаргу якісь там промосковські співвітчизники і його взяли під варту, його судили, але слава Богу, там суддя виявився не такий, як італійські оці судді, що Маркова судили, а цілком з головою і його буквально на першому засіданні виправдали. Отакі були моменти.
- Цікаво, це були саме іноземці чи діаспора?
- Іноземці, при чому я можу сказати, що я особисто... раз-два-три, з сімома іноземцями, які були у правосєках, спілкувався.
- Цікаво, чому саме до них вони йшли...
- Бо в армію не підеш. Ну, незаконне збройне формування - правосєкі, до них було кого завгодно брати. Ну, правосєкі, щоб Ви розуміли, там... просто рівень «нацизму» страшних правосєків: із десятків п'яти правосєків, з якими я пересікався там протягом цього періоду, аж двоє говорило українською мовою, і ті обоє, як і я, це не рідна їх мова була. Ну тобто «нацизму» взагалі можете зрозуміти, да?
- І купа іноземців.
- Ну, знову-таки, іноземці, які за власний кошт приїхали помагати нам боротися за незалежність країни. Їм ніхто не платив, їм ніхто не платив мародерством, ну так, звісно, це якісь шукачі пригод, не без того, але це – в позитивному плані шукачі пригод. Вони визначилися, що наша сторона права в цьому конфлікті, вони, ризикуючи своїм життям, приїхали помагати. Ну, як уже помагати, я ж кажу, принаймні, одному з них десятки наших вояків завдячують життям, це гарантовано.
- Ще таке хочу питання задати. Війна – це страх, війна – це бруд, багато про це говорили. Але чи можна говорити хоч про якийсь позитивний досвід на війні?
- Знаєте, якщо сильно копирсатися, то, мабуть, в будь-якій купі гною можна знайти там якесь зернятко, але воно того не варте. Війна – це бруд, війна – це кров, війна – це погано з усіх, абсолютно з усіх точок зору. Це – та річ, яку... ну там можна там спробувати пафосно знову-таки щось розказувати про те, що ми там подорослішати, ми там стали справжніми чоловіками, я не знаю, ми там, наш патріотизм загартувався, так, так, це все є, звичайно, мало того, я розумію, що для країни ця війна, вона, в якомусь плані, навіть рятівна, в тому плані, що якби її не було, то ми б продовжувати жити в тому проросійському болоті, в якому існували до неї. Але сам процес настільки гидкий, настільки відразний, настільки жорстокий, брудний, підлий. В тому ж і річ, що проти нас застосовували найсильнішу зброю в світі – брехню, і проти цієї зброї, брехні, ми не те щоб зовсім безсилі, але досі антидоту не маємо, і протиставити цій брехні ми досі нічого не можемо. Війна – це погано, а особливо, особливо – це погано для цивільного населення, про яке не дбає ні одна, ні друга сторона. У тому ж і річ, що я ніколи не стикався з тим, щоб у нас навмисно хтось починав гатити по житлових кварталах, але, якщо там противник, то ніхто не задумувався, щоб відкрити туди вогонь, окрім окремих випадків про те, що я вже упоминав. Коли по нас били з глибини Авдіївки. Ну і найбільше, в принципі, я сказав, страждає цивільне населення, ні в чому не винне абсолютно. І найменше про нього хтось взагалі пам'ятає.
Так що я не буду шукати оце саме позитивне зерно в цій купі гною.
- Розумію. У мене ще лишились тільки питання такі, демографічний блок. Але я хочу спитати, можливо залишилось у Вас щось, що ми ще не проговорили, але Вам хотілося б це сказати, може, Ви про щось забули...
- Ну, якщо це проект саме про те, як війна виглядала для мене, то я мабуть більшість... що зміг, із того, що згадав, я розказав. Інша річ, що дуже болить питання, що далі з цим робити, але, мабуть, це вже, я ж кажу, тема для іншого проекту, для інших досліджень, розробок. Дуже важливо розуміти, що не демонізувати ворога, не ідеалізувати себе, знаєте в 14-му, 15-му – це сильно, надто сильно нас ідеалізували, нас, добровольців, армію, так само, як сьогодні забули про це все, і так само сильно демонізували ту сторону. Ні, проти нас воюють, воювали люди, здебільшого, нормальні, непогані, навіть люди, просто люди, якими зманіпулювали, яких обманули.
Ну, і я все ще мрію приїхати на свою батьківщину, мрію поставити над Донецькою ОДА, адміністрацією, українського прапора, напевне, так не буде, але мрію про це, мрію сказати рідному місту: "Здрастуй, вітаю тебе зі свободою".
- Дякую Вам, що Ви так щиро розповідаєте, насправді, дуже цілісна історія, Ви дуже добре говорите. Давайте ще останній демографічний блок. Отже, ми можемо називати Ваше ім'я, прізвище і позивний, правильно?
- Можете, мені приємніше, якщо звучатиме мій позивний, я своє ім'я просто не сильно люблю, а позивний – це моє рідне, це те, що я вибрав себе так називати ще задовго до війни, мої друзі мене так кличуть, моя жінка мене так кличе.
- Тоді ми можемо просто позивний, це як Ви скажете...
- Ні, ховати ім’я необов'язково, але краще поминати позивний, а не ім'я. Хоча знову-таки це не принципово.
- Добре. Ви сказали, що 46 років, правильно?
- Майже, скоро буде.
- Місце народження - Донецьк, місце проживання – Київ?
- Ну, уже Бориспіль.
- Професія, рід занять, ви говорили, що працюєте з кабелями?
- Так, кабельник, зв’язківець.
- І зараз теж, так, і до війни і зараз?
- Так.
- Сімейний стан – Ви одружений...
- Так, одружений, маю дочку.
- Добре, тоді мабуть у мене все, якщо Вам немає, що додати, то я буду зараз вимикати запис.
- Добренько мені дуже приємно було поговорити, приємно було поділитися цим усім. Дуже важливий момент – я не знаю, хто... знаєте, свого часу там, по всіх інтернетах говорилося, що не питайте ні про що ветерана, захоче – сам розкаже, і всі почали з ветеранами поводитися як із чумними, як із, знаєте… так от: всі ветерани або більшість принаймні мріють про те, щоб їх розпитували. Вони дуже хочуть поділитися тим, що вони пережили, але їм соромно нав'язувати іншим людям свій досвід, бо вони вважатимуть, що когось можуть образити, що просто нечемно, кажу, нав'язуватись і так дальше, але мріють, щоб їх розпитували, всі, дуже сильно мріють. І дуже-дуже рідко таке доводиться пережити. Тому ветерани збираються між собою і сидять, травлять свої байки: "а пам'ятаєш, як було, і все таке...". Хоча, знов таки, оце пресловуте бойове братерство – це все фігня. Люди чужі. І навіть якщо вони були разом на війні, після війни вони будуть чужі один одному.
- Ви зараз не підтримуєте зв'язки?
- Як, ми дуже з багатьма... сам зв'язок є. При потребі можна дуже багато кого обдзвонити, там написати і так дальше. Але ми не спілкуємось. Окрім тих людей, з якими спілкувалися або спілкувалися би, якби були знайомі, до війни. Тобто, все-таки, як по-інтересах раніше купкувалися так і зараз купкуємося по інтересах, а не по принципах: "воював – не воював". Всі, ці люди, з якими я разом воював, але які мені не близькі по моїх там захопленнях, ну, просто нецікаві мені, вони... так і є, нецікаві, мені не хочеться з ними спілкуватися. Якщо я бачу його на вулиці, я постараюся заховатися, бо мені нічого з ним… нема про що говорити з ним.
- Я Вам дуже дякує, справді. Це дуже-дуже класна вийшла розмова, вірніше Ваша історія, здебільшого. І не сприйміть якось нещиро, я просто хочу Вам дуже подякувати, що Ви тоді в 14-му, 15-му роках були там, це дуже важливо, дякую Вам за це.
- Спасибі й Вам. Вам цікаво деякі відео подивитися?
- Так, звісно, звісно.
- Я вам тоді в Месенджер надішлю посиланнячка, там можна подивитись. Ну, там дещо треба пояснювати, дещо просто можна глянути, як воно було...
- Добре, дякую, дякую. Добре, я тоді зупиняю спочатку запис, перед тим, як ми перервемось, щоб він не загубився.
- Добре.