Хоббіт: туди й назад.
Jun. 2nd, 2014 05:07 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
iskra75З моменту закінчення активної фази Майдану майже ні в чому, окрім виборів, участі не брав, лише допомагав коштами волонтерам.
Аж минулої суботи (30 травня) вдалося долучитися до діяльності "Как бы фонда" під керівництвом Діани Макарової.
На запрошення товариша Сашка Назарчука (Фіна) взявся бути в нього за штурмана у поїздці під Слов'янськ. Сашко там уже побував уп'яте, я - вперше.
О третій ночі заїхали до Діани додому, завантажилися і через годинку вирушили.
Дорога весь ранок була непроста, але доволі одноманітна: з дощу в грозу, з грози у зливу, зі зливи в дощ... Лише пробка у Харкові з напівплаваючих машин та підводні ями на леґендарних харківських дорогах внесли певне розмаїття.
Першу передачку оддали у Харкові, під Чугуєвим довантажилися десятком бронежилетів та комплектів камуфляжу.
На виїзді з Ізюма придбали прилад нічного спостереження та зустрілися з двома медиками-волонтерами, які ще взимку працювали а Майдані, і поїхали у бік Слов'янська.
Тут слід трохи одволіктися. Я вже й забув, яка чудова природа на півночі моєї батьківщини Донбасу: вапнякові та крейдяні гори, луки, зрізані яругами пагорби, байрачні ліси, пшеничні лани, красень Сіверський Донець - аж дух перехоплювало! Сам Ізюм виріс на вершині високої гори, шо панує над живописною долиною, і навіть давно покинутий та зруйнований остов якогось заводу не псує враження. Дуже гарно. Як закінчиться війна - вельми раджу відвідати ці краї: Слов'янський Курорт, Святогірський монастир...
На півдороги між Ізюмом та Слов'янськом під страшенною зливою проходимо першу перевірку на блок-пості. Солдати небалакучі, суворі, але дуже чемні.
Їдемо далі, звертаємо на просілкову дорогу в сторону наших перших адресатів. Назустріч майже суцільним потоком їдуть цивільні машини. Поки ми проїхали десяток кілометрів, зустріли їх з півсотні. Біженці. Нійбільше їх виїздять зранку, дуже багато вивозять діток. Уже всій Україні відомий пастор "Благої вісті" Петро Дудник евакуює майже щодня людей саме через той блокпост, на який ми їдемо.
Доїздимо, зупиняємося на догляд, але оскільки нас чекали, цей догляд був не надто суворим. Вітаємось і починаємо вигружати по списку речі адресатам. Попутньо знайомимось і балакаємо з хлопцями. Донедавна на цім блок-пості перебували хлопці-майданівці з першого батальйону Нацґвардії (старі знайомці по Майдану), але зараз їх кудись одвели, лишилися десантники.
Хлопці в добрім гуморі, з високим бойовим духом, живуть у вельми спартанських умовах, тому дуже вдячні будь-якій помочі. Особливо якщо вона може врятувати життя. Але й звичайним побутовим дрібничкам та зручностям раді. На питання "чи часто доводиться вступати в бій?" неохотно кажуть "Та от сьогодні зранку з підствольників нас розстрілювали. Ми відповіли. У нас жертв немає, як у "сепараторів" - не знаємо". Розмови про війну звучать цілком буденно: для них це повсякденна рутина. В тому числі і поранення та загибель товаришів.
Розмовляємо - а біженці продовжують виїздити, на блок-пості черга з трьох-чотирьох авто постійно.
За півгодинки сердечно прощаємось і вирушаємо на наступну точку маршруту - гору Карачун, де розташована сумнозвісна слов'янська телевежа. Пряма дорога туди йде через Слов'янськ, тож нам доведеться їхати об'їзною ґрунтовкою через поле. Після дощів останіх днів дорога стала майже непрохідна для легковушки, рази три ми ледь не забурилися посеред багнюки, але продерлися вдало завдяки фіновому вмінню водити.
На під'їздах до телевежі ще серйозніший блокпост, ще суворіший догляд. Коли б нас і тут не зустрічали, то певно, довелося б перетрушувати весь наш баґаж, адже на цім місці стратеґічна точка з купою шанців, БТРів, гаубиць... Але нас зустрів Італієць, командир Нацґвардії на Карачуні, і обійшлося просто фейсконтролем та побіжним оглядом машини.
Звідси, з Карачуна, на Слов'янськ одкривається чудесний краєвид з висоти пташиного польоту! Знову перехоплює дух... Але одразу знайдеться хтось, хто нагадає зачудованому любителю краєвидів, що з тої сторони теж є зачудовані спостерігачі... у снайперський приціл, тож висовуватися не варто, і навіть ходити в туалет слід перебіжками.
На території вежі, окрім вояків, знайшлися відомі репортери - Юрій Касьянов, Артем Шевченко та Аркадій Бабченко. З останнім ще на Майдані кілька разів пересікався, але досі познайомитись не вдавалося. Прекрасні люди, прекрасні місця і такі прикрі, дурні та драматичні обставини зустрічі! За версту видно, як людям остогидла ця чортова війна, ця безглузда бійка на догоду чиїхось царських вибриків...
Бійці, як і на попередній точці, підтягнені, бойові, без зайвих понтів і розпальцовки, стримані та зосереджені. І знову дуже вдячні.
Пробуємо додзвонитися до наших наступних адресатів. Слід зауважити, що цим ми займалися періодично, оскільки зв'язок довкола Слов'янська геть непостійний, тож одну розмову можна продовжувати за три-чотири додзвони з перервами по півгодини. Вдається додзвонитися до ще одного старого інтернет-товариша Андрія, з яким уже років шість-сім знайомі по ЖЖ, але досі не розвіртуалізувалися. Просимо пояснити, де знаходиться їхній блокпост і як туди можна дістатися. Він передає трубку своєму майору. З'ясовується, що вони од нас за Слов'янськом, тож отак проїхати не вийде, сяк теж не вийде, отак дуже небеспечно, через тут нас розстріляють з зеленки, з якої недавно вертушку збили, а якщо поїхати отаким гаком кілометрів у 100, оминаючи при цьому Святогірськ та Красний Лиман, то через Ямпіль, можливо, вдасться прорватися, але от назад... Оточуючі, хто чує нашу розмову, одразу говорять нам на всі голоси, що коли ми туди сунемось, то ми на всю голову нецензурне слово і ще одне нецензурне слово, а якщо не будемо нецензурне слово мозок і нікуди не сунемось, бо ми нецензурне слово цивіли, то будемо ми молодці і розумники. Врешті я питаю майора, яким чином на їхні позиції здійснюється постачання. Каже, місцеві підвозять, що бог пошле, а армія - вертольотами доставляє спорядження і припаси. Пропонуємо залишити передачку для них (а це половина нашого вантажу) у штабі, а вже звідти першим бортом в їхню сторону їм її доправлять. На цьому й сходимося.
Прощаємось з Карачуном і вирушаємо до нашого насупного адресата.
Їдемо дорогою на Барвінкове, а по селах довкола Слов'янська життя тече своїм чередом: граються діти, гуляють дівчата, працюють ганделики... Натикаємось на ще один блокпост, населений колишніми беркутівцями. Поверхневий огляд, перевірка документів, на прощання: Слава Україні! - і тужлива відповідь "Героям слава", так, із зітханням... :) Їдемо. А відстані немаленькі, проміж постами по десятку кілометрів! Сонечко сяє, степи, лани мріють, між ярами над ставами верби зеленіють... Краса!
У Барвінковому шукаємо, куди їхати, завбачуєм якусь жіночку з дядьком, питаємо їх по-українському, де, мовляв, тут блокпост. Відповідають дуже чистою українською ж: отам, здається, потрібний нам, хоч їх тут багацько, а тоді навздогін: "А ви звідки? - З Києва. - А звідки саме? - З Нивок. - А я з Софіївської Борщагівки!" Отак, де б іще зустрілися. :)
Доїздимо до точки, нас ледь не арештували, бо одразу не розібралися, хто ми і до кого. Віддаємо передачу, говоримо з командиром блокпоста. Виявляється, відома людина, служив у Криму, знайомий з Тимчуком, з Бутусовим... Приймаємо подяки від адресата і вирушаємо далі.
Тепер наша задача - знайти штаб. Фін каже, що знає, де він, тож прямуємо. Дорогою проїжджаємо ще шість блокпостів. На деяких нас навіть не зупинили, вже не говорячи про догляд (а коли б ми були терористами? Кинути ґранату в бівак нічого не варто!), але були й такі, споглядаючи які переповняєшся повагою до командира: БТРи прикопані по самі башти, кілька окопів з прекрасно зробленими брустверами, серйозні загорожі поперек дороги... Врешті приїхали до блокпоста, де мав бути штаб ЗСУ, дзвонимо звідти майору на дальньому пості, той по телефону виводить нас на людину, яка пояснює нам, як доїхати до штаба - ага, виявляється, не все так просто! Аж приємно. Нас узайве перевіряють, чого це ми тут підозріло зупинилися? Пояснюємо, показуємо вантаж - ага, кажуть, ми вас запам'ятали ще по першому разу. Зичать щасливої путі (це хлопці-ВВшники, які свого часу на питання Фіна, чи не страшно їм там, сказали, що після Грушевського їм уже нічого не страшно).
Починаємо шукати штаб. Крутимося, звіряємось з картою і нарешті, трохи попетлявши, знаходимо. Варто сказати, що штаб таки дуже непогано прихований і, не знай ми, куди саме їхати, навряд чи знайшли б його навіть випадково. Територія прекрасно охороняється, далі КПП нас, звісно, ніхто не пустив. За речами приїхав джип з кулеметником.
Ми розвантажилися, склали опис товарів, і нам пообіцяли першим же бортом відправити їх на дальній пост, де несе службу старий мій ЖЖ-товариш Мамуда.
Тоді ми вернулися в Ізюм, де врешті особисто познайомились з очільником ізюмської самооборони Вячеславом Савельєвим, попрощалися з лікарем Арменом, який час од часу супроводжував нас у наших петляллях, і посунули додому.
Вернулися у Київ о 5 ранку неділі геть виснаженими (бо дві доби не спавши - то важкувато), з 1500 км пробігу за день і відчуттям причетності до важливого.
Щира дяка усім, хто пом'янутий і не згаданий в цьому тексті, за те, що вони люди з серцем, совістю і наснагою робити добро. Низький уклін тим, хто власним життям і здоров'ям захищає мир країни таких хоббітів, як я.
Слава Україні!
Аж минулої суботи (30 травня) вдалося долучитися до діяльності "Как бы фонда" під керівництвом Діани Макарової.
На запрошення товариша Сашка Назарчука (Фіна) взявся бути в нього за штурмана у поїздці під Слов'янськ. Сашко там уже побував уп'яте, я - вперше.
О третій ночі заїхали до Діани додому, завантажилися і через годинку вирушили.
Дорога весь ранок була непроста, але доволі одноманітна: з дощу в грозу, з грози у зливу, зі зливи в дощ... Лише пробка у Харкові з напівплаваючих машин та підводні ями на леґендарних харківських дорогах внесли певне розмаїття.
Першу передачку оддали у Харкові, під Чугуєвим довантажилися десятком бронежилетів та комплектів камуфляжу.
На виїзді з Ізюма придбали прилад нічного спостереження та зустрілися з двома медиками-волонтерами, які ще взимку працювали а Майдані, і поїхали у бік Слов'янська.
Тут слід трохи одволіктися. Я вже й забув, яка чудова природа на півночі моєї батьківщини Донбасу: вапнякові та крейдяні гори, луки, зрізані яругами пагорби, байрачні ліси, пшеничні лани, красень Сіверський Донець - аж дух перехоплювало! Сам Ізюм виріс на вершині високої гори, шо панує над живописною долиною, і навіть давно покинутий та зруйнований остов якогось заводу не псує враження. Дуже гарно. Як закінчиться війна - вельми раджу відвідати ці краї: Слов'янський Курорт, Святогірський монастир...
На півдороги між Ізюмом та Слов'янськом під страшенною зливою проходимо першу перевірку на блок-пості. Солдати небалакучі, суворі, але дуже чемні.
Їдемо далі, звертаємо на просілкову дорогу в сторону наших перших адресатів. Назустріч майже суцільним потоком їдуть цивільні машини. Поки ми проїхали десяток кілометрів, зустріли їх з півсотні. Біженці. Нійбільше їх виїздять зранку, дуже багато вивозять діток. Уже всій Україні відомий пастор "Благої вісті" Петро Дудник евакуює майже щодня людей саме через той блокпост, на який ми їдемо.
Доїздимо, зупиняємося на догляд, але оскільки нас чекали, цей догляд був не надто суворим. Вітаємось і починаємо вигружати по списку речі адресатам. Попутньо знайомимось і балакаємо з хлопцями. Донедавна на цім блок-пості перебували хлопці-майданівці з першого батальйону Нацґвардії (старі знайомці по Майдану), але зараз їх кудись одвели, лишилися десантники.
Хлопці в добрім гуморі, з високим бойовим духом, живуть у вельми спартанських умовах, тому дуже вдячні будь-якій помочі. Особливо якщо вона може врятувати життя. Але й звичайним побутовим дрібничкам та зручностям раді. На питання "чи часто доводиться вступати в бій?" неохотно кажуть "Та от сьогодні зранку з підствольників нас розстрілювали. Ми відповіли. У нас жертв немає, як у "сепараторів" - не знаємо". Розмови про війну звучать цілком буденно: для них це повсякденна рутина. В тому числі і поранення та загибель товаришів.
Розмовляємо - а біженці продовжують виїздити, на блок-пості черга з трьох-чотирьох авто постійно.
За півгодинки сердечно прощаємось і вирушаємо на наступну точку маршруту - гору Карачун, де розташована сумнозвісна слов'янська телевежа. Пряма дорога туди йде через Слов'янськ, тож нам доведеться їхати об'їзною ґрунтовкою через поле. Після дощів останіх днів дорога стала майже непрохідна для легковушки, рази три ми ледь не забурилися посеред багнюки, але продерлися вдало завдяки фіновому вмінню водити.
На під'їздах до телевежі ще серйозніший блокпост, ще суворіший догляд. Коли б нас і тут не зустрічали, то певно, довелося б перетрушувати весь наш баґаж, адже на цім місці стратеґічна точка з купою шанців, БТРів, гаубиць... Але нас зустрів Італієць, командир Нацґвардії на Карачуні, і обійшлося просто фейсконтролем та побіжним оглядом машини.
Звідси, з Карачуна, на Слов'янськ одкривається чудесний краєвид з висоти пташиного польоту! Знову перехоплює дух... Але одразу знайдеться хтось, хто нагадає зачудованому любителю краєвидів, що з тої сторони теж є зачудовані спостерігачі... у снайперський приціл, тож висовуватися не варто, і навіть ходити в туалет слід перебіжками.
На території вежі, окрім вояків, знайшлися відомі репортери - Юрій Касьянов, Артем Шевченко та Аркадій Бабченко. З останнім ще на Майдані кілька разів пересікався, але досі познайомитись не вдавалося. Прекрасні люди, прекрасні місця і такі прикрі, дурні та драматичні обставини зустрічі! За версту видно, як людям остогидла ця чортова війна, ця безглузда бійка на догоду чиїхось царських вибриків...
Бійці, як і на попередній точці, підтягнені, бойові, без зайвих понтів і розпальцовки, стримані та зосереджені. І знову дуже вдячні.
Пробуємо додзвонитися до наших наступних адресатів. Слід зауважити, що цим ми займалися періодично, оскільки зв'язок довкола Слов'янська геть непостійний, тож одну розмову можна продовжувати за три-чотири додзвони з перервами по півгодини. Вдається додзвонитися до ще одного старого інтернет-товариша Андрія, з яким уже років шість-сім знайомі по ЖЖ, але досі не розвіртуалізувалися. Просимо пояснити, де знаходиться їхній блокпост і як туди можна дістатися. Він передає трубку своєму майору. З'ясовується, що вони од нас за Слов'янськом, тож отак проїхати не вийде, сяк теж не вийде, отак дуже небеспечно, через тут нас розстріляють з зеленки, з якої недавно вертушку збили, а якщо поїхати отаким гаком кілометрів у 100, оминаючи при цьому Святогірськ та Красний Лиман, то через Ямпіль, можливо, вдасться прорватися, але от назад... Оточуючі, хто чує нашу розмову, одразу говорять нам на всі голоси, що коли ми туди сунемось, то ми на всю голову нецензурне слово і ще одне нецензурне слово, а якщо не будемо нецензурне слово мозок і нікуди не сунемось, бо ми нецензурне слово цивіли, то будемо ми молодці і розумники. Врешті я питаю майора, яким чином на їхні позиції здійснюється постачання. Каже, місцеві підвозять, що бог пошле, а армія - вертольотами доставляє спорядження і припаси. Пропонуємо залишити передачку для них (а це половина нашого вантажу) у штабі, а вже звідти першим бортом в їхню сторону їм її доправлять. На цьому й сходимося.
Прощаємось з Карачуном і вирушаємо до нашого насупного адресата.
Їдемо дорогою на Барвінкове, а по селах довкола Слов'янська життя тече своїм чередом: граються діти, гуляють дівчата, працюють ганделики... Натикаємось на ще один блокпост, населений колишніми беркутівцями. Поверхневий огляд, перевірка документів, на прощання: Слава Україні! - і тужлива відповідь "Героям слава", так, із зітханням... :) Їдемо. А відстані немаленькі, проміж постами по десятку кілометрів! Сонечко сяє, степи, лани мріють, між ярами над ставами верби зеленіють... Краса!
У Барвінковому шукаємо, куди їхати, завбачуєм якусь жіночку з дядьком, питаємо їх по-українському, де, мовляв, тут блокпост. Відповідають дуже чистою українською ж: отам, здається, потрібний нам, хоч їх тут багацько, а тоді навздогін: "А ви звідки? - З Києва. - А звідки саме? - З Нивок. - А я з Софіївської Борщагівки!" Отак, де б іще зустрілися. :)
Доїздимо до точки, нас ледь не арештували, бо одразу не розібралися, хто ми і до кого. Віддаємо передачу, говоримо з командиром блокпоста. Виявляється, відома людина, служив у Криму, знайомий з Тимчуком, з Бутусовим... Приймаємо подяки від адресата і вирушаємо далі.
Тепер наша задача - знайти штаб. Фін каже, що знає, де він, тож прямуємо. Дорогою проїжджаємо ще шість блокпостів. На деяких нас навіть не зупинили, вже не говорячи про догляд (а коли б ми були терористами? Кинути ґранату в бівак нічого не варто!), але були й такі, споглядаючи які переповняєшся повагою до командира: БТРи прикопані по самі башти, кілька окопів з прекрасно зробленими брустверами, серйозні загорожі поперек дороги... Врешті приїхали до блокпоста, де мав бути штаб ЗСУ, дзвонимо звідти майору на дальньому пості, той по телефону виводить нас на людину, яка пояснює нам, як доїхати до штаба - ага, виявляється, не все так просто! Аж приємно. Нас узайве перевіряють, чого це ми тут підозріло зупинилися? Пояснюємо, показуємо вантаж - ага, кажуть, ми вас запам'ятали ще по першому разу. Зичать щасливої путі (це хлопці-ВВшники, які свого часу на питання Фіна, чи не страшно їм там, сказали, що після Грушевського їм уже нічого не страшно).
Починаємо шукати штаб. Крутимося, звіряємось з картою і нарешті, трохи попетлявши, знаходимо. Варто сказати, що штаб таки дуже непогано прихований і, не знай ми, куди саме їхати, навряд чи знайшли б його навіть випадково. Територія прекрасно охороняється, далі КПП нас, звісно, ніхто не пустив. За речами приїхав джип з кулеметником.
Ми розвантажилися, склали опис товарів, і нам пообіцяли першим же бортом відправити їх на дальній пост, де несе службу старий мій ЖЖ-товариш Мамуда.
Тоді ми вернулися в Ізюм, де врешті особисто познайомились з очільником ізюмської самооборони Вячеславом Савельєвим, попрощалися з лікарем Арменом, який час од часу супроводжував нас у наших петляллях, і посунули додому.
Вернулися у Київ о 5 ранку неділі геть виснаженими (бо дві доби не спавши - то важкувато), з 1500 км пробігу за день і відчуттям причетності до важливого.
Щира дяка усім, хто пом'янутий і не згаданий в цьому тексті, за те, що вони люди з серцем, совістю і наснагою робити добро. Низький уклін тим, хто власним життям і здоров'ям захищає мир країни таких хоббітів, як я.
Слава Україні!
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2014-06-03 05:34 pm (UTC)