iskra75: (Default)
[personal profile] iskra75
По дембелю стара знайома запропонувала мені написати для дітей оповідання про війну. Не так давно у видавництві "Мамине сонечко" вийшла друком спершу одна, а потім друга книжка "Героям слава!".

DSC_1454wwww

До другого тому вони взяли й кілька моїх замальовок, хоч і добряче редаґованих.
Викладаю ці оповіданнячка, аби не загубилися. Ну, може, й комусь цікаво буде.
Не в усіх епізодах я особисто брав участь, тож переказував розповіді товаришів.

Замальовки з передка

Морозиво.
Війна на Донбасі йшла вже кілька місяців, магазини в селах не працювали, люди вже давно навіть хліба не бачили – харчувалися з городів та власних запасів. Якось завозили ми боєприпаси на наш блокпост в одному селі, яке незадовго до того звільнили. Бачимо, на вулиці діти граються. Нам недавно волонтери передачу привезли, тож по кишенях бійців знайшлися цукерки. Пригостили діток. А ще протягуємо трохи грошей: купіть, кажемо, собі морозива. – А де, питають. Аж серце защемило! Їм навіть нема де морозива собі купити! Клята війна найбільше руйнує дитинство.

Блокпост.
Ми щойно звільнили невеличке село. Виставляємо на трасі блокпост, будуємо укріплення на ньому і одразу беремося перевіряти усі машини на дорозі, щоб виявити терористів. Потік авто з нашої сторони невеликий, з тої – величезний. Процедура огляду неприємна для всіх: доводиться паспорти звіряти, переглядати всі речі в машині, сумки перевіряти, аби не заховали там, бува, гранати, зброю, вибухівку... Люди в машинах хто переляканий від зустрічі з озброєними солдатами, хто вовком дивиться, бо вважає нас нацистами, хто навпаки посміхається і ставиться з розумінням. Зупиняємо чергову машину, з неї вискакує водій, немолодий вже чоловік, і з піднятими руками кидається прямо на мене. По інструкції солдат в такому випадку для самозахисту має право навіть застрелити нападаючого на нього. Але щось мене тоді зупинило, не натиснув на спусковий гачок. А чоловік кидається мені на груди, обіймає та ридає: синочки, рідні, нарешті до вас вибралися з того пекла, женіть тих окупантів з нашої землі, звільніть батьківщину! А з інших дверей вигляда жінка чоловіка – теж плаче та хрестить нас...

Галки.
На нашому опорному пункті була напівзруйнована будівля з залізних труб і балок. І балки ці порожні всередині. Навесні налетіла туди зграя галок. Кожен раз, стоячи на посту, задивлявся на їхнє бурхливе життя - постійний грай, галас, стрибання, перелітання, як самці за самиць б'ються між собою, як на пари поділилися, як почали гнізда вити. Аж тут стався обстріл важкою артилерією. Ворог бив дуже влучно і довго, ми вже геть прощалися з життям. Але пощастило і лише двоє легкопоранених хлопців поїхало у тил. Гірше було з галчиними гніздами – кілька снарядів влучили прямо в балки, порозривали їх, погнули. Галки заходилися будувати нові гнізда. Але за два дні новий артналіт ущент порозбивав їх. Галки відлетіли і вже не вернулися. Як і пара воронів, які звили собі гніздо на вершечку великого димаря, якого зніс своїми пострілами танк терористів. І чомусь дуже щемило в грудях при згадці про тих птахів. Війна руйнує не тільки людські життя.

Випадок.
Смішно сказати, але одного разу життя мені врятував... туалет. Якось знадобилося мені туди по потребі. Пішов я, не вдягши бронежилета і захопивши з собою лише автомат. Аж тут починається атака сепаратистів, та ще й з артобстрілом. Бігти до свого закутка, де жив і всі речі тримав, без бронежилета небезпечно, а ще й хлопцям на найближчому пості сутужно прийшлося, бо атакували саме з того боку. Отже, довелося ставати їм на допомогу. Та й інші мої сусіди, з якими жили учотирьох у сарайчику, виявилися хто де і так само відбивали напад не у звичайних місцях. Аж тут бабах! – ворожий танк попадає прямісінько у наш сарайчик. Все наше добро з бронежилетами і особистими речами включно згоріло. Але ми самі лишилися живими, і лиш одного з нас поранив тоді той танк. І так буває.


Чайок.
Наш опорний пункт був дуже важливим, але через "зеленку" довкола там була погана видимість і терористи могли підбиратися до нас майже упритул. Виручили волонтери. Вони привезли нам керовану відеокамеру, яку ми встановили на високій цегляній трубі. Камера дозволила нам бачити довкола на доволі велику відстань і часто рятувала нам життя. А я займався її обслуговуванням, налаштуванням тощо. Ще й мій товариш вилазив на ту трубу та звідти коригував вогонь по ворогу. Сепаратистам стало непереливки. Зрозуміли вони, що річ у трубі. Але звичайна зброя не могла їй заподіяти шкоди, тож почали бити по ній з танка. Пробили велику діру і, звісно, від вибуху порвалися дроти до камери. Можна сказати, ми осліпли. Треба було йти ремонтувати кабелі. Тож я взяв інструмент і вже збирався залазити всередину труби, аж тут мій товариш мені каже: я тут чайку приготував, давай поп'ємо – а тоді полізеш собі. Щойно ми сьорбнули з чашок, як ворожий танк знову взявся гатити по трубі, та не на жарт! Аж п'ятнадцять снарядів в неї всадив, поки врешті вона завалилася. Якби не той чайок, то мене б навіть і не відкопали з-під завалу!

Обізнався.
Наші позиції були на одному краю села, а з іншої сторони в село зайшли терористи. Бої точилися прямо на вулицях і по городах посеред житла. Місцевих мешканців залишилося дуже небагато, а ті, хто лишився, частенько приходили до нас то по хліб, то по ліки, то цигарок попросити. А треба сказати, що то було на початку війни, і наші солдати були вдягнені абияк, хто в чім – той у формі, той у волонтерському камуфляжі, той у домашнім светрі. Так само й терористи одягалися неоднаково і дуже картато. Сплутати було легко. Тож одного разу пішла наша розвідка углиб села і, розвідавшися, вже верталася назад. Коли це з одного двору виходить дядько, що, бувало, сигарети "стріляв" у наших бійців. І так крадькома до розвідників: хлопці, я вам зараз все про "укропів" розповім. Я там часто буваю і все-все вивідав: і де в них снайпер, і де БТРи стоять, і де штаб, і скільки їх... Донбас, каже, ніхто не ставив на коліна! Добре, кажуть наші хлопці, пішли, все-все розповіси. Тільки не тут, а в міліції. І не на колінах, бо сядеш. У тюрму. Дотямив він, що обізнався, та вже було запізно.

Шашлик.
Волонтери забезпечували нас майже всім, окрім зброї та боєприпасів. І примудрялися доїжджати у найскладніші та найнебезпечніші місця, аби одягти/взути/нагодувати вояків та порадувати нас домашньою смакотою. Того разу на день народження одного з наших бійців його мати передала з волонтерами м'ясо для шашлика. М'ясо їхало майже тиждень і добре промаринувалося. На передку дрова для обігріву та приготування їжі знайти не завжди легко, а брати їх у посадках дуже небезпечно, бо "зеленка" скрізь замінована. Отже, з дровами приходилося якось викручуватись. На той раз ми попиляли на дрова балки зі зруйнованої старої технічної будівлі. Розпалили вогнище та почали готувати шашлик. Аж тут з багаття як почалася стрілянина! Командир думав, що почався ворожий наступ, оголосив тривогу, підняв до зброї весь взвод. А виявилося, що балки за десятки літ посохли та потрухли, дерево розм'якло і в ньому позастрягали розривні ворожі кулі. На щастя, ніхто не постраждав. Лише переполошилися ми добряче. А кращого шашлика я в житті не їв!

Маруся.
Якось знадобилося нам з'їздити у найближче село до сусідської бойової частини у якихось справах. Наша "мотолига" (так солдати називають МТЛБ, легкоброньовану танкетку) на великій швидкості проскочила відкриту ворогові ділянку дороги. Терористи почали стріляти з гармати, але мимо: по швидкій цілі дуже важко влучити. Доїхали до села, побачили бійців-сусідів біля окопів. Питаємо, хлопці, а де ваш штаб? Їдьте, кажуть, прямо, виїдете на поле, біля Марусі ліворуч, а там в єдиній цілій хаті і є штаб. А як Марусі на місці не буде, в кого тоді спитати, говоримо. Буде, не переживайте, не заблукаєте – а самі сміються. Їдемо, думаєм собі, що то за Маруся така? Чому від війни не втекла і тут залишилася? Як це може дівчина постійно на одному й тому ж місці бути?.. Виїздимо на край села, аж гульк – Маруся стоїть! Танк! По саму башту в окопі захований. Вояки на фронті часто свою бойову техніку любовно називають лагідними іменами. І б'ють ворога на передку Марусі, Наталки, Надійки, Квіточки та Манюні.

Зоопарк.
Бійці на війні рідко називають одне одного по імені. Це незручно, бо Микол чи Сашків в одному підрозділі може бути і три, і п'ять, і більше. Та й ворог може прослуховувати рації і знатиме тоді справжні імена, а це вже небезпечно. Тому солдати використовують "позивні" – це такі прізвиська, які бійці видумують собі самі. Їх легко запам'ятати, точно не буде плутанини з іменами, а противника, в разі чого, це спантеличить. Часто-густо бійці беруть собі в позивні назви тварин. Діти з різних шкіл та дитсадків малювали для вояків патріотичні малюнки та надсилали нам. Ми дуже цінували їх, берегли, розвішували по стінах наших землянок та бліндажів. На одному такому малюнку хлопчик Микола написав свій телефон. І ми вирішили написати йому СМС з подякою. А в підпису написали свої позивні: Кіт, Бобер, Лис, Вовк, Змій. Він нам відповів: ого, та у вас там цілий зоопарк! Або ще. В нас був один бойовий пост на другому поверсі котельні, куди ми залазили високою драбиною. І називався цей пост "шпаківня", а хто там чергував, звісно, "шпаки". От якось сидять там Бобер, Кіт, Вовк, Лис, Єнот та дуже голосно теревенять, сміються (а ворог близько, викривати себе небезпечно!). Тож командир Змій їм: ей, шпаки, ану замовкли! Як стадо баранів, їй богу!

Страх.
Пам'ятаю, як вперше попав під обстріл. Я тоді зіщулився в окопі і лиш крадькома визираю за бруствер у проміжках між розривами мін та свистом куль. Поряд боєць, який вже встиг побувати у боях. Страшно? - питає. Страшно, - кажу. От і добре, - говорить. Як це добре? – дивуюся, - хіба може страх на війні бути благом? Аякже, - веде він, - страх втримає тебе від помилки, не дасть дурість вчинити. Сміливець не той, хто підставляється під кулі та всім показує, що йому байдуже на вибухи. Це дурень, а не сміливець – він і сам дарма загине, і товаришів занапастить. А ми ж тут не для того, аби вмерти, а для того, щоб перемагати! Справжній же сміливець той, хто у слушну хвилину зможе подолати свій страх та виконати завдання, врятувати побратима, вразити ворога, піти в атаку тощо. До пори, до часу страх – твій союзник, але у певну мить він стає твоїм головним ворогом, якого перемогти – найбільший героїзм!

Profile

iskra75: (Default)
iskra75

August 2017

S M T W T F S
  1 2345
678 9101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 10:19 pm
Powered by Dreamwidth Studios